Читать книгу Історія нового імені - Elena Ferrante - Страница 15

Важко було його переконати, що побачене ним на власні очі – зовсім не те, що він вже давно підозрював, а лише дружня поведінка, без якогось підтексту. «У нього вже є дівчина, – сказала я йому, – ти ж сам бачив». Але він, напевне, відчув у моєму голосі нотки страждання. Почав мені погрожувати, у нього затремтіла нижня губа, руки. Тоді я пробурмотіла, що мені все це набридло і я хочу його покинути. Він дав себе вмовити, ми помирилися. Але відтоді він довіряв мені ще менше, а страх піти до армії остаточно злився у його свідомості зі страхом віддати мене Ніно. Він усе частіше тікав з роботи, щоб, як він казав, привітатися зі мною. Насправді він хотів спіймати мене на гарячому і переконатися, що я таки його зраджую. Що він робив би далі – і сам не знав.

Якось його сестра Ада побачила мене, коли я проходила повз ковбасну крамницю, де вона вже давно працювала на превелику втіху собі й Стефано. Вона вискочила з магазину й наздогнала мене. На ній був засмальцьований білий робочий халат до колін, але все одно вона мала чепурний вигляд. З підмальованих помадою губ, підфарбованих очей, заколок у волоссі можна було здогадатися, що під тим халатом вона одягнена, як на свято. Ада сказала, що їй треба зі мною поговорити, і ми домовилися зустрітися у дворі перед вечерею. Вона прибігла з крамниці засапана, разом із Пасквале, який зустрів її з роботи.

Говорили зі мною вони разом: то він два слова ніяково, то вона. Я зрозуміла, що вони дуже стурбовані: Антоніо дратувався без очевидної причини, не виявляв належного терпіння до Меліни, не з’являвся на роботі. Навіть Ґаллезе, хазяїн майстерні, захвилювався. Він знав Антоніо з дитинства і ніколи не бачив його раніше у такому стані.

– Він боїться йти в армію, – сказала я.

– Але якщо його призвуть, усе одно має йти, – промовив Пасквале, – інакше його вважатимуть дезертиром.

– Коли ти його підтримуєш, він заспокоюється, – додала Ада.

– У мене не так багато часу, – зауважила я.

– Люди важливіші за навчання, – сказав Пасквале.

– Менше сиди у Ліли, може, і час знайдеться, – промовила Ада.

– Я роблю все, що можу, – відповіла я ображено.

– У нього просто слабкі нерви, – сказав Пасквале.

Ада завершила у досить різкій манері:

– Я змалечку змушена дбати про одну божевільну. Двох я не потягну, Лену.

Я розсердилася, злякалася. Сповнена почуття провини, стала зустрічатися з Антоніо частіше, хоча в мене не було на те бажання і мені треба було вчитися. Але й це не спрацювало. Якось увечері на ставках він заплакав і показав мені повістку. Його не звільнили від служби – восени, разом з Енцо, йому треба було йти до армії. Сповнений відчаю, він зробив таке, що мене дуже вразило: упав долілиць і почав, ніби в лихоманці, гребти руками землю і пхати собі до рота. Щоб заспокоїти його, мені довелося міцно його обійняти, притиснути до себе, запевнити у своєму коханні, пальцями вибирати йому землю з рота.

«У яку халепу я вскочила цього разу?» – думала я пізніше, уже лежачи в ліжку без сну. І усвідомила несподівано для себе, що в мене згасло бажання покинути навчання, прийняти себе такою, якою я є, вийти за нього заміж, жити в домі його матері, з його братами й сестрою, працювати на бензозаправці. Отже, я вирішила, що маю зробити щось, щоб допомогти йому, а коли він почуватиметься краще, я з ним порву.

Наступного дня я пішла до Ліли. Мені було боязко. А от вона здавалася аж занадто веселою – ми обидві в той період не відзначалися урівноваженістю. Я розповіла їй про Антоніо, про повістку в армію і сказала, що надумала: без його відома – він би мені цього ніколи не дозволив! – я збиралася звернутися по допомогу до Марчелло або й до Мікеле, щоб витягти його з цієї біди.

Я перебільшувала ступінь власної рішучості. Насправді я сумнівалася: з одного боку, я почувалася зобов’язаною це зробити, адже Антоніо так страждав через мене, з другого – я хотіла порадитися з Лілою саме тому, що була переконана: вона скаже мені не робити цього. Але через свою неврівноваженість у той період якось не подумала про її стан.

Лілина реакція виявилася двозначною. Спершу вона підняла мене на сміх. Сказала, що я брехуха, що насправді я дуже кохаю Антоніо, раз вирішила особисто піти до Солар і принижуватися, знаючи наперед: через минулі події вони б заради нього навіть пальцем не поворухнули. Але потім відразу рознервувалася, то хихотіла, то серйознішала, то знову починала сміятися. Урешті сказала: добре, сходи, побачимо, що станеться. І додала:

– Якщо говорити по правді, Лену, то чим відрізняється мій брат від Мікеле Солари або Стефано – від Марчелло?

– Що ти хочеш цим сказати?

– Що мені, мабуть, треба було вийти заміж за Марчелло.

– Я тебе не розумію.

– Принаймні Марчелло ні від кого не залежить, чинить, як йому заманеться.

– Ти це серйозно?

Вона відразу заперечила сказане, перевела все на жарт, але мене це не переконало. «Не може бути, щоб вона справді змінила свою думку про Марчелло, – подумала я, – усі ці смішки не мають значення, просто ознака чорних думок і переживань через те, що стосунки з чоловіком не склалися так, як хотілося».

І я відразу отримала підтвердження свого здогаду. Ліла посерйознішала, примружила очі, що перетворилися на дві щілинки, і сказала:

– Я піду з тобою.

– Куди?

– До Солар.

– Навіщо?

– Щоб зрозуміти, чи захочуть вони допомогти Антоніо.

– Ні.

– Чому?

– Бо Стефано розсердиться.

– Та яке мені до того діло! Якщо він звертається до них, то й мені можна: я його дружина.