Читать книгу Поет, океан і риба. Вибрані вірші - Василь Махно - Страница 45

Тільки тому що минає осінь – що океан поруч

острови напинають вітрила – кожен з них стане човном

яструбом що пильнує земну і небесну обору

що розпрямляє крила – креслить коло праворуч

а потім зліва направо – висить парчевим шатром

повітря пахне снігом у снах – і тому

ти потираєш руки закляклі – тримаєш за серце свічку

але поночі океан шелестить – наче читають Талмуд —

і яструбом бачиш слово – роздерту м’якість саму —

що пульсує і світиться – схоже на білу порічку

ти заглядаєш здалека – шукаєш свій Ісла-Неґра

команду з якою плисти – але нині лише одинцем

і в невідомому напрямку – смужка землі роздерта

й усі моряцькі набутки – і сіль і сторожа четверта —

і янгол морський на водах з зарослим сумним лицем

просвічує кожному шлях – втихомирює хвилі —

а ти в нього просиш острів і жменю якихось слів

він клеїть прохання в конверти бо це не в його силі

і не в його владі – що чайка боїться рептилій

тому вона бачить землю і берег в однім числі

яких ти не бачиш нині – бо острів твій сиротинець

а ти сіроманець долі якого зморив алкоголь

і пахнуть трави і луки – тобі – як малій дитині —

і на рукописах – бджоли і вузлики на хустині

на вузол зав’язана пам’ять – пришитий морський погон

грубою ниткою часу канатом прив’язаний – знаєш

хтось тебе там пильнує чайка чи яструб вгорі

ти – смужка від персня який тебе оберігає

на пальці морського янгола – якого дари приймаєш

яка – мов канал у Венеції – світить й звертає на ріг

будинків уявних що виросла з дна – паперові

що – наче човни або острів – що завжди пливуть в нікуди

а там лиш гори каміння – і ноги оббиті до крові

тернова свобода слова – стіл при воді – і псові

ввесь острів для вигулу – й миска бляшана їди

тут – думаєш – вічність – в шовках океанської тиші

самотній кораблик на тижні – можливо: листи

а далі то янгол надломане світло залишить

глухе сподівання в зерні що не винесуть миші

і те що вже осінь минає – і варто пливти

склавши речі моряцькі – пісні що живлять свічу

а острів пливе під вітрилом – і бачиш там мимоволі

як похилився будинок – як псові я там кричу

як загортаю вогнище – як душуся від плачу

і забуваю вірші солоніші солі

ось повертається все в іншій мелодії тут

тіні дерев лежать на іншому боці вулиць

ти помічаєш: тягне хтось ниточку золоту

отже – на острові також потрібен звичайний труд

той що в гудінні бджоли що залазить поволі у вулик