Читать книгу Поет, океан і риба. Вибрані вірші - Василь Махно - Страница 55

згадувати про зиму – се витрясати з кишені

залишки риби для чайок – їх плавники золочені

бо вік її при океані – немов у нічних мотилів —

які випалюють кола і затирають слід

сам собі напророчив вигнання посеред мідій

купивши квиток якого ніколи не мав овідій

тепер прощання з зимою перетворивши на культ

сидиш на цім пляжі бруклінськім – п’ятий шукаючи кут —

тягнеш цигарку з пачки – і гасиш в воді сірник

маяк – за завісою диму – блимнув – і зник

ружа якою цвіте його пурпуровий зблиск

немов у норі палає хутром небесний лис

впереміш із днями і віршами смикаєш сітку води

і позіхаєш від того: що тлінні земні плоди

що вітер із півдня на захід ганяє по мокрім шосе

ці божевільні авта – яких в один бік несе

ще інколи сам залишаєш для себе оті плавники

склавши мозаїку часу на теплій долоні руки

і мушлі які посіяв на березі твій океан

ростуть маяком далеким бо він їх господар і пан

вічности тут не бракує але бракує грошей

хвиль океану наплодилось знову – немов мишей —

у неврожайні роки – і ти їх самотній пастух

однак нічого не знаєш про їхнє життя і рух

повітря вбирає запах в якому присутній йод

у ньому також присутній чомусь Франсуа Війон

Задура і Шубер зі мною п’ють пиво також

і групу оцю малює місцевий Єронім Бош

ну, що ж попрощавшись з зимою і пурпуром маяка

у вічному місті знову авт вулканічна ріка

несе і тебе в лабіринти вигнання і самоти

і наче хвилі Атлантики летять електронні листи