Читать книгу Поет, океан і риба. Вибрані вірші - Василь Махно - Страница 59

Мангеттен забувається – як текст

розмови сиґарет – і лащиться мов пес

парчевий дим і кілька фраз що Музіль…

якого переклав зі сну в порожній «Музі»

на сон слонів і на пташиний свист

Озіріса вдягнув ув Ізісине тіло

і на ріці туману білий лис

тих мандрівців накрив – бо вже сіріло —

кав’ярні корабель в передзимовій бухті

лиш дим від сиґарет нам нагадає: бути

в цих стінах і кутах просмерджений текстиль

із віршів і вина утворював нам стиль

і трухлі пні пісень в яких калина в лузі

сіроми та старців в революційні дні

тікай до себе – поруч музи

її колін – бо ті хто там: смішні

й страшні – немов ловці на лиса —

і того що накрив абсурд співачки лисий

і того що ріка народить з мандрівців

що знає нори слів і дудлить «Okocim»

вони наш корабель не похитнули співом

сирен – бо споглядання дій

в часи коли сей бунт залиють скислим пивом

із вогнегасників між ніг – настане втім

епоха постбунтарства – постстихій

мистецтво впаде діл – знеціняться стихи

поети й малярі доп’ють отруту часу

всі мимо пронесуть вино налите в чашу

і тільки міт отой в якому твій Озіріс

шукає собі смерть у місті – корабель

сей прихисток усім хто знає мову звірів

і мову снів – і чує ще тебе

що ти при каві – на столі води —

пожовклим нігтем креслиш ті ходи

й ісходи ті – де повне місто книг —

і ми – мов кажани – літаєм серед них

із нами наші дні й коханки і повії

офіціянти – всі хто береже

і п’є із нами те що пан господь налиє

в чорнильницю душі що світить вітражем