Читать книгу Рік Потопу - Марґарет Етвуд - Страница 10

Наступний період був для Тобі недобрим. Хоча вона приховала сліди і їй вдалося зникнути, все ж залишалася можливість, що КорпБеКорп шукатиме її, аби стягти батькові борги. Не грошима, бо їх у неї нема, та ходили чутки про жінок, яких за борги робили секс-працівницями. Якщо вже вона мусить заробляти на життя, лежачи на спині, то воліла би принаймні залишати виручку собі.

Спалила свою посвідку і не мала грошей на нову особистість – навіть дешеву, без упорскування ДНК чи зміни кольору шкіри, – тож не могла знайти легальної роботи (такі переважно контролювали Корпорації). Та якщо зануритися глибоко – туди, де імена зникають, а всі історії вигадані, – КорпБеКорп тобою не перейматиметься.

Винайняла крихітну кімнатку – в неї ще зоставалися заощадження з кафе. Власна кімната, що убезпечувала її скромне майно від можливих злодійкуватих співмешканців, тулилася на верхньому поверсі торгового дому, справжньої пастки у випадку пожежі, в одному з найгірших плебілів. Він звався Вербовим Помістям, хоча місцеві мешканці називали його Стічною Лагуною, бо туди справді стікало багато лайна. Лазничку Тобі ділила із шістьма нелегальними мігрантами з Таїланду, дуже тихими. Подейкували, ніби КорпБеКорп вирішив, що депортація нелегальних мігрантів надто дорога, тож удався до методу фермерів, які знайшли у стаді хвору корову. Застрелити, закопати, заткнутися.

Поверхом нижче розташовувалося дороге кравецьке ательє «Випорток», де шили верхній одяг зі шкур вимираючих видів. Офіційно там продавали костюми на Гелловін – це щоб ошукати екстремістів із лав борців за права тварин. А в задніх кімнатах виправляли шкури. Смердючі випари здіймалися у вентиляційну систему. Хоча Тобі намагалася заткнути вентиляційний отвір подушкою, в її комірчині нестерпно смерділо хімікаліями та згірклим жиром. Часом до неї долинало ревіння і бекання: тварин убивали на місці, бо клієнти не хотіли, щоб їм замість орикса підсунули цапа, а замість росомахи – перефарбованого вовка. Хотіли пишатися по-чесному.

Оббіловані туші продавали мережі ресторанів для гурманів «Шляхетна кров». У загальнодоступних обідніх залах подавали стейки, ягнятину, дичину та буйволятину – сертифіковане м’ясо здорових тварин, тож можна було готувати його з кров’ю, звідси й назва. Але в закритих банкетних кімнатах (допуск за посвідченням клубу, викидайло при вході) можна було їсти м’ясо вимираючих видів. Прибуток величезний: одна пляшка вина на тигрових кістках коштувала як діамантове намисто.

Технічно ця торгівля була незаконною (і загрожувала високими штрафами), та надто вже прибутковою. Сусіди все знали, але мали власні клопоти, і кому розповіси таке без ризику? Кишені у кишенях, і в кожній рука КорпБеКорпу…

Тобі знайшла роботу хутринки – дешева щоденна праця, посвідка не потрібна. Хутринки працювали у торгових центрах вищого розряду та на вулицях із бутиками – комбінезон зі штучного хутра, картонна голова, на шиї рекламна табличка. Просто ходи собі. Але всередині хутра парко й вогко, поле зору обмежене. Першого ж тижня вона пережила три напади фетишистів. Збивали її з ніг, обертали велику голову так, що вона нічого не бачила, і терлися тазом об її хутро, видаючи при цьому дивні звуки, найупізнаванішим із яких було нявчання. Це не було зґвалтуванням – вони не торкалися жодної частини її тіла, – але відчуття огидне. Неприємно було й перевдягатися на ведмедів, тигрів, левів та інших тварин, передсмертні крики яких вона чула з нижнього поверху. Тож покинула це заняття.

Тоді заробила швидкі гроші, продавши волосся. Пізніше було виведено овець рулосної породи, їхнє руно захопило ринок, але це сталося через кілька років. Ще існували торговці скальпами, вони купували у кого завгодно, не питаючи зайвого. Вона мала тоді довге волосся, середньокаштанове. Не найкращий варіант, торговці воліли білявого, а все ж Тобі виручила пристойну суму.

Коли гроші за волосся закінчилися, продавала на чорному ринку свої яйцеклітини. Молоді жінки могли отримати силу грошви, ставши донорами для пар, неспроможних сплатити належного хабаря або ж справді настільки непридатних, що жоден чиновник не продав би їм батьківської ліцензії. Та вона лише двічі змогла проробити яєчну маніпуляцію, бо за другим разом голка для екстракції виявилася зараженою. Тоді торговці яйцеклітинами ще платили за лікування, коли щось ішло не так, а все ж Тобі довелося вичухуватися цілий місяць. Коли спробувала втретє, їй сказали, що виникли ускладнення, тож вона ніколи більше не зможе бути донором яйцеклітин і, схоже, не матиме власних дітей.

Досі Тобі не знала, чи взагалі хоче дітей. У «Марті Ґрем» вона мала хлопця, який часто заводив мову про подружжя та сім’ю (звався Стеном), але Тобі відповідала, що вони надто молоді й убогі, щоб думати про таке. Вона вивчала Холістичне Зцілювання чи, по-студентському, Лосьйони й Еліксири, а Стен займався на Проблематиці й Плануванні Креативних Активів Четвертого Порядку і мав добру успішність. Походив із небагатої сім’ї, а то б не опинився у третьорядному закладі типу «Марти Ґрем», але був честолюбним і прагнув досягти процвітання. У їхні спокійніші вечори Тобі натирала його квітковими і трав’яними екстрактами, тоді наставав сеанс хрумкого сексу з ботанічно-аптечними запахами, далі душ і попкорн, без солі та масла.

Та коли її сім’я стрімко пішла на дно, Тобі зрозуміла, що не може дозволити собі Стена. Ще зрозуміла, що в коледжі їй залишилися лічені дні. Тож розірвала контакт. Навіть не відповідала на його докірливі смс-ки, бо в їхнього зв’язку не було майбутнього: він хотів шлюбу між двома професіоналами, а вона зійшла з дистанції. «Краще виплакатися раніше, ніж пізніше», – сказала вона собі.

А все-таки скидалося на те, що Тобі, хай там як, хотіла дітей, бо коли їй сказали про випадкову стерилізацію, відчула, наче з неї випливає все світло.

Після цієї звістки вона витратила всі донорські заробітки на те, щоб влаштувати собі наркотичну відпустку від дійсності. Та, щоранку прокидаючись з іншим чоловіком, якого ніколи досі не бачила, швидко збайдужіла до таких розваг. Надто ж коли виявила, що ці чоловіки мають звичай цупити в неї отримані на решту дрібняки. Коли таке трапилося вчетверте чи вп’яте, зрозуміла, що мусить вирішувати, чого вона хоче: жити чи померти? Якщо померти, то є й швидші способі. Якщо жити, то мусить жити інакше.

Завдяки одному зі своїх однонічних партнерів, за мірками Стічної Лагуни добросердого, знайшла роботу в бізнесі, контрольованому плебмафією. У плебмафійному бізнесі ніхто не питав про посвідчення чи рекомендації. Коли хтось залазив у касу, йому просто відрубували пальці.

Тепер Тобі працювала у мережі «СекретБургер». Секрет «СекретБургера» полягав у тому, що ніхто не знав, який вид тваринного білку міститься в ньому насправді. Дівчата за прилавком носили футболки і бейсбольні кепки з написом: «“СекретБургер”! Бо Всі Люблять Секрет!» Платили мінімалку, але додавали два безкоштовні СекретБургери щоденно. Коли Тобі стала жити із Садівниками і дала обітницю веганства, вона витіснила з пам’яті спогади про ті бургери. Та, як говорив Адам Перший, голод – могутній реорганізатор сумління. М’ясорубки не забезпечували стовідсоткової ефективності; у бургері можна було знайти котяче хутро чи шматок мишачого хвоста. А часом… чи не людський ніготь?

Це можливо. Місцеві плебмафії платили КорпБеКошникам, щоб ті дивилися на це крізь пальці. Натомість КорпБеКорп дозволяв плебмафіям викрадення і вбивства всілякої дрібноти, плантації марихуани, лабораторії креку, вуличну торгівлю наркотиками та підпільні крамнички, що були їхньою спеціалізацією. Ще вони займалися утилізацією людських останків: органи забирали на пересадку, а випатрані тіла пропускали крізь м’ясорубки «СекретБургера». Так принаймні запевняли найстрашніші чутки. За часів розквіту «СекретБургера» на пустирях знаходили дуже мало трупів.

Якщо телебачення здіймало шум, влаштувавши викриття, зване реаліті-шоу, в КорпБеКорпі влаштовували імітацію слідства. Потім справу оголошували нерозв’язною і закривали. Заради тих громадян, що й досі декларували відданість давнім ідеалам, вони підтримували імідж захисників спокою, вартових суспільної безпеки, борців із вуличною злочинністю. Це вже й тоді було комедією, але більшість людей вважали, що краще КорпБеКорп, ніж загальна анархія. Навіть Тобі так вважала.

Рік тому «СекретБургер» зайшов задалеко. КорпБеКошники закрили його, коли один із їхніх високопоставлених урядовців забрів до Стічної Лагуни, а пізніше його черевики було виявлено на ногах одного з операторів м’ясорубок у «СекретБургері». Тож якийсь час бездомні коти мали спокій уночі. Але через кілька місяців у гриль-будках знову зашкварчало м’ясо. Хто відмовить бізнесу з такими низькими коштами забезпечення?