Читать книгу Рік Потопу - Марґарет Етвуд - Страница 21

Я знала, що насправді не могла привести Аманду додому, як вуличне кошеня. Люцерна звеліла б мені повернути її туди, звідки взяла, бо Аманда з плебахурні, а Люцерна плебахурню ненавиділа. На її думку, це були занапащені діти, геть усі злодії та брехуни, а коли вже дитина занапащена, то вона як дикий пес, його не можна видресирувати чи вірити йому. Боялася перейти вулицею від одного помешкання Садівників до іншого, бо там роїлися банди плебахурні, – могли її обступити, пограбувати і втекти з награбованим. Вона так і не навчилася простих речей – вхопити камінь, відповісти ударом на удар і здійняти крик. Це все через її попереднє життя. Вона була оранжерейною квіткою, так називав її Зеб. Я колись думала, що це комплімент, через слово «квітка».

Тож Аманду викинуть зі свистом, якщо тільки я не отримаю спершу дозволу Адама Першого. Він любив, коли до Садівників приєднувалися люди, особливо діти, завжди говорив, що Садівники повинні формувати юні уми. Якби він сказав, що Аманда житиме з нами, Люцерна не змогла б відмовити.

Ми втрьох знайшли Адама Першого в Оздоровчій Клініці – він допомагав розливати оцет у пляшки. Я пояснила, що підібрала Аманду – «визбирала, як колосся за женцями», і що вона хотіла би приєднатися до нас, узрівши Світло, і чи можна їй жити у мене вдома?

– Це правда, дитино моя? – спитав Адам Перший Аманду. Інші Садівники перестали працювати, втупившись натомість в Амандині мініспідничку і срібні пальці.

– Так, сер, – відповіла Аманда шанобливо.

– Вона погано впливатиме на Рен, – мовила Нуала, підійшовши до нас. – Рен легко піддається стороннім впливам. Ми повинні поселити її з Берніс.

Берніс кинула на мене тріумфальний погляд. У ньому читалося: «Бачиш, що ти зробила!»

– Так буде найкраще, – сказала вона нейтральним тоном.

– Ні! – запротестувала я. – Це я її знайшла!

Берніс зиркнула на мене. Аманда не сказала нічого.

Адам Перший дивився на нас трьох, щось обмірковуючи. Він багато знав…

– Можливо, це краще вирішити самій Аманді, – промовив він. – Їй слід зустрітися з обома сім’ями. Це допоможе розв’язати питання. Так було б найсправедливіше, еге ж?

– Я перша, – сказала Берніс.

Берніс жила у Кондомініумі «Буенавіста». Садівники не були його формальними власниками, бо власність – це зло, але якось його контролювали. Ззовні збляклими золотими літерами було виведено: «Розкішні лофти для сучасних одинаків», але я знала, що всередині геть не розкішно. Душ у помешканні Берніс був забитий, кухонна плитка потріскана, а місцями взагалі повідпадала. Під час дощу стеля протікала, ванна кімната була слизька від плісняви.

Ми втрьох увійшли до вестибюлю, проминувши консьєржку, Садівницю середнього віку. Вона була зайнята виплітанням якогось макраме і майже нас не помітила. Щоб дістатися до Берніс, нам довелося піднятися сходами на шостий поверх, бо Садівники не схвалювали ліфтів, окрім як для старих і паралітиків. На сходах було повно заборонених речей: голки від шприців, використані презервативи, а ще ложки і недогарки свічок. Садівники говорили, що це плебільські злодюги, бандити та сутенери пробираються сюди поночі й використовують сходи для своїх огидних зібрань, але ми ніколи нічого такого не бачили. Хоча впіймали якось Шекі, Кроза і всю їхню компанію, коли вони пили там вино зі зливків.

Берніс мала власний пласключ, відчинила двері й впустила нас досередини. Помешкання пахло, як пахне непране вбрання, залишене під забитою раковиною, закладені носи дітей чи пелюшки. Крізь ці запахи пробивався інший – насичений, родючий, паркий аромат землі. Може, він, домішуючись до гарячого повітря, піднімався по вентиляційній системі з підвалу, де Садівники вирощували гриби.

Але здавалося, що цей запах – усі ці запахи – струменіли від матері Берніс, Віни. Вона сиділа на витертій плюшевій канапі, наче пустивши там коріння, і не зводила очей зі стіни. Мала на собі свій звичний безформний одяг, на колінах старе жовте дитяче покривальце; солом’яне волосся безладно звисало обабіч круглого м’якого білястого обличчя; долоні нещільно стиснуті, наче з переламаними пальцями. На підлозі перед нею лежали численні брудні тарілки. Віна не куховарила – їла те, що давав їй батько Берніс, або не їла взагалі. Але ніколи не прибирала. Майже не озивалася, і зараз не сказала нічого. Її очі блиснули, коли ми її проминали, тож, можливо, вона нас побачила.

– Що з нею? – шепнула мені Аманда.

– Вона під Перелогом, – відшепнула я.

– Так? А на вигляд як обдовбана.

Моя мама казала, що у матері Берніс «депресія». Але, як завжди нагадувала мені Берніс, моя мама не була справжньою Садівницею, бо справжній Садівник ніколи не сказав би «депресія». Садівники вірили, що люди, які поводилися як Віна, були у стані Перелогу – відпочивали, відступали вглиб себе, щоб здобути Духовну прозорливість, назбирати енергії на мить, коли знову розпустяться, як бруньки навесні. Це тільки здавалося, наче вони нічого не роблять. Деякі Садівники могли дуже довго перебувати в стані Перелогу.

– От моє помешкання, – сказала Берніс.

– А де б я спала? – спитала Аманда.

Ми оглядали кімнату Берніс, коли ввійшов Берт Набалдашник.

– Де моя маленька дівчинка? – гукнув він.

– Не відповідайте, – наказала нам Берніс. – Зачиніть двері!

Ми чули, як він ходить великою кімнатою. Потім він увійшов до нас, упіймав Берніс і підняв її. Так і стояв, тримаючи її попід пахви.

– Де моя маленька дівчинка? – спитав він знову, а я аж скулилася зі страху. Вже й раніше бачила, як він таке робив, і не лише з Берніс. Просто любив дівчачі пахви. Міг затиснути тебе між рядками квасолі, коли ти переселяєш равликів та слимаків, і вдавати, що допомагає. Потім розпускав руки. Справжній набалдашник.

Берніс кривилася і звивалася.

– Я не твоя маленька дівчинка, – сказала вона. Це могло означати «Я не маленька», «Я не твоя» і навіть «Я не дівчинка». Берт сприйняв це як жарт.

– То куди поділася моя маленька дівчинка? – повторив він жалібним голосом.

– Пусти мене! – крикнула Берніс.

Я їй співчувала, а водночас тішилася. Хай які почуття викликав у мене Зеб, це принаймні був не сором.

– А тепер я хотіла б оглянути твоє помешкання, – сказала Аманда. Тож ми обидві спустилися сходами, залишивши Берніс, червонішу й лютішу, ніж зазвичай. Я через це почувалася зле, але не настільки, щоб відмовитися від Аманди.

Люцерна не була задоволена, довідавшись, що до нашої сім’ї додано Аманду. Та я сказала, що так розпорядився Адам Перший. І що вона могла зробити?

– Їй доведеться спати у твоїй кімнаті, – сердито заявила Люцерна.

– Вона не проти, – відказала я. – Правда, Амандо?

– Авжеж ні, – промовила Аманда. Мала на такий випадок дуже чемну манеру – так, наче вона робить комусь ласку. Це зачепило Люцерну.

– І їй доведеться позбутися цього крикливого вбрання, – докинула вона.

– Але ж воно ще не зношене, – невинно заперечила я. – Не можемо просто його викинути. Це було б марнотратством!

– Ми його продамо, – суворо промовила Люцерна. – Гроші нам згодяться.

– Гроші повинна отримати Аманда, – сказала я. – Це її вбрання.

– Усе гаразд, – заговорила Аманда, тихо, але по-королівському. – Воно нічого мені не коштувало.

Тоді ми зайшли до моєї переділки, сіли на постелі й засміялися, затуляючи роти долонями.

Повернувшись увечері, Зеб спершу нічого не сказав. Ми разом пообідали, Зеб жував запіканку із сойбіту та зеленої квасолі-шпарагівки і дивився на Аманду, її зграбну шию, срібні пальці, і те, як вона делікатно скубає їжу з тарілки. Рукавичок іще не зняла. Нарешті сказав їй:

– Ти хитра мала маніпуляторка, еге ж?

Це було сказано дружелюбно, тим самим тоном, яким він говорив до мене «Молодця дівчина», коли я вигравала в доміно.

Люцерна, що саме накладала йому другу порцію, завмерла на середині руху, з піднятою вгору великою ложкою, як із металодетектором. Аманда широко розплющеними очима дивилася просто йому в обличчя:

– Даруйте, сер?

Зеб засміявся.

– Ти чудова, – сказав він.