Читать книгу Рік Потопу - Марґарет Етвуд - Страница 16

Рік двадцять п’ятий

Коли я подумки повертаюся до тієї ночі – першої ночі Безводного Потопу, – не можу згадати нічого особливого. Десь годині о сьомій я зголодніла, тож узяла з мініхолодильника Стрибатончик і з’їла половину. Тільки половину, бо дівчата моєї статури не можуть дозволити собі поповніти. Колись я спитала Мордіса, чи варто мені зробити біоімпланти грудей, і він відповів, що за слабкого освітлення мене можна видати за неповнолітню, а виступи школярок викликають великий інтерес.

Я кілька разів підтягнулася, виконала на підлозі вправи Кегеля, а тоді Мордіс подзвонив мені по відеофону, перевірити, чи все зі мною гаразд: йому мене бракувало, бо ніхто не вмів працювати із численною аудиторією так, як я.

– Рен, вони в тебе попросту сруть тисячодоларовими купюрами, – сказав він, а я послала йому поцілунок.

– Задок у формі? – спитав Мордіс, тож я завела відеофон назад і трохи потримала.

– Цьом-цьом, лю-лю, – мовив він. Навіть якщо вважаєш себе потворою, він змусить тебе почуватися гарненькою.

Тоді я перемкнулася на відео зі Зміїної Ями – глянути, що там, і потанцювати під музику. Дивно було дивитися, як усе там відбувається без мене, наче мене стерто. Шкарлатна Пелюстка збуджувала глядачів, танцюючи на пілоні, а Савона підмінювала мене на трапеції. Мала гарний вигляд – блискуча, зелена, вигиниста, з новим срібним рулоссям. Я й сама подумувала завести собі таке (це краще, ніж перука, ніколи не падає), але дехто з дівчат казав, що воно тхне бараниною, особливо під дощем.

Савона була дещо вайлуватою. Не пасувала до трапеції, радше до пілона. Мала надто об’ємний верх, надута, мов пляжний м’яч. Постав її на шпильки, дмухни ззаду – впаде, як жердина.

– Байдуже, аби діяло, – казала вона. – І, любонько, діє.

Вона саме виконувала шпагат догори ногами з опорою на одній руці. Мене вона не переконала, але глядачі внизу не надто переймалися мистецтвом. Вважали Савону чудовою, хіба що вона сміялася замість стогнати або справді падала з трапеції.

Я залишила Зміїну Яму і пробіглася по інших кімнатах, але там не відбувалося нічого особливого. Жодного фетишиста, нікого, хто хотів би, щоб його було обліплено пір’ям, обмазано вівсянкою, підвішено на оксамитових шнурках, чи хто прагнув би корчитися від дотику рибок гупі. Звична буденщина.

Тоді я подзвонила Аманді. Ми з нею як рідні. Гадаю, це тому, що обидві були в дитинстві бездомними собачатами. Це нас пов’язувало.

Аманда була у Вісконсинській пустелі, складала докупи одну з інсталяцій біоарту. Займалася таким відтоді, як захопилася тим, що називала мистецькими пустощами. Цього разу збирала коров’ячі кістки. Вісконсин усіяний коров’ячими кістками від часів великої посухи десять літ тому, коли з’ясувалося, що легше зарізати тамтешніх корів – тих, що не погинули самі, – ніж вивезти їх звідти. Аманда мала два навантажувачі на паливних елементах і двох тексмексиканців – нелегалів-біженців, яких вона найняла. Складала візерунки з коров’ячих кісток, згортаючи їх у купи, такі високі, що їх можна побачити лише згори, – величезні прописні літери, які складалися у слова. Поливала це все сиропом до млинців і чекала, доки кістки, своєю чергою, покриє комашине життя, а тоді знімала з повітря відео і розміщувала його в галереях. Любила дивитися, як щось рухається, росте, а потім зникає.

Аманді завжди вдавалося роздобути гроші на свої мистецькі пустощі. Була такою собі знаменитістю у культурних колах. Не були це великі кола, зате багаті. Цього разу вона уклала угоду з чолов’ягою з верхівки КорпБеКорпу – дав їй гелікоптера для її відео.

– Я виторгувала кружлялку у грандмістера, – сказала вона мені. Розмовляючи по телефону, ми ніколи не вживали слів «КорпБеКорп» чи «гелікоптер». Вони мали роботів, налаштованих на відстежування таких слів.

Її вісконсинський проєкт був частиною серії, що звалася «Живе Життя». Вона говорила жартома, що її надихнули Садівники, бо так суворо нам забороняли записувати слова. Почала з однолітерних слів – «Я», «О», «А», – тоді стала «писати» дволітерні, як-от «ЦЕ», потім три- і чотирилітерні. Зрештою дійшла до п’ятилітерних. Писала їх різними матеріалами – риб’ячими нутрощами, птахами, яких убили токсичні відходи, й унітазами з розібраних будинків, які наповнювала використаною кухонною олією і підпалювала.

Її нове слово було «КАПУТ». Розповівши мені це раніше, сказала, що так посилає звістку.

– Кому? – спитала я. – Людям, що ходять до галереї? Грандмістеру чи Мультимістерам?

– Саме їм, – відповіла вона. – і Грандамі, і Мультидамам. Їм теж.

– Напитаєш собі клопотів, Амандо.

– Усе гаразд, – промовила вона. – Однаково не зрозуміють.

Говорила, що проєкт посувається добре: випав дощ, розцвіли пустельні квіти, з’явилося багато комах, а це їй на руку, коли литиме сироп. Уже закінчила К і наполовину впоралася з А. Та тексмексиканці почали нудьгувати.

– То нас уже двоє таких, – сказала я. – Не можу дочекатися, коли вийду звідси.

– Троє, – поправила Аманда. – Тексмексиканців двоє. Плюс ти. Троє.

– О. Твоя правда. Вигляд у тебе на всі сто – це хакі тобі пасує. – Була висока, скидалася на струнку й довгоногу дівчину-мандрівницю. Як у сафарі, ще б корковий шолом…

– Та й ти непогана, – погодилася Аманда. – Рен, дбай про себе.

– І ти теж дбай про себе. Щоб ті тексмекси на тебе не накинулись.

– Не посміють. За навіжену мене мають. А навіжена може й цюцюрку відрізати.

– Я цього не знала! – засміялась я. Аманді подобалося мене смішити.

– Звідки тобі знати? – сказала Аманда. – Ти не навіжена, ти ніколи не бачила, як ці штуки звиваються на підлозі. Солодких снів.

– Солодких снів, – відповіла я. Але вона вже від’єдналася.

Я втратила лік Дням Святих, – не пам’ятаю, який із них сьогодні, – але можу полічити роки. Олівцем для брів пишу на стіні, щоб полічити, скільки літ я знаю Аманду. Роблю це як на старих картинках про в’язнів. Чотири вертикальні риски і п’ята впоперек, щоб рахувати по п’ять.

Минув довгий час, більше п’ятнадцяти років, відколи вона приєдналася до Садівників. Звідти походило стільки людей з мого давнішого життя – Аманда і Берніс, і Зеб, і Адам Перший, і Шекі, й Кроз, і стара Пілар, і Тобі, звісно. Намагаюся здогадатися, що вони сказали б про мене – про те, чим я заробляю на життя. Дехто був би розчарований, як, наприклад, Адам Перший. Берніс заявила б, що я відступниця і отримала те, що заслужила. Люцерна назвала б мене шльондрою, а я б відповіла, що свій свого впізнав і яке їхало, таке здибало. Пілар подивилася б на мене мудрим поглядом. Шекі та Кроз розсміялися б. Тобі нетямилася б зі злості на «Луски». А Зеб? Гадаю, він намагався б мене порятувати, бо це було б для нього викликом.

Аманда вже знає. Вона мене не засуджує. «Кожен торгує тим, що має», – так вона каже. Не завжди в тебе є вибір.