Читать книгу Рік Потопу - Марґарет Етвуд - Страница 3

1. Тобі

Рік двадцять п’ятий, рік Потопу

Раннього ранку Тобі підіймається на дах, щоб побачити схід сонця. Бере із собою держак від швабри, аби втримати рівновагу: ліфт уже певний час не працює, а задні сходи слизькі від вологи, тож коли вона посковзнеться і впаде, ніхто її не підніме.

Із першим напливом спеки над смугою дерев, що відділяють Тобі від спорожнілого міста, здіймається туман. Повітря після дощу слабко пахне паленим, карамеллю, смолою, згірклим барбекю, а ще спопелілим і водночас масним духом згорілого смітника. Покинуті вежі оддалік скидаються на древні коралові рифи – бляклі, безбарвні, позбавлені життя.

А все-таки життя триває. Цвірінчать птахи, либонь, горобці. Дріб їхніх голосів виразний і гострий, як шкрябання цвяхом об скло, – зникли всі звуки вуличного руху, що могли б їх заглушити. Чи помічають птахи цю тишу, відсутність двигунів? Якщо так, то чи стали вони щасливішими? Тобі не має гадки. На відміну від інших Садівників – тих, із дикішими очима чи, можливо, з передозом, – вона ніколи не плекала ілюзій, що може розмовляти з птахами.

На сході яскріє сонце, зачервонюючи блакитно-сіру димку над віддаленим океаном. Грифи, що сидять на гідроелектричних стовпах, розкладають крила, аби їх просушити, – наче розкриваються чорні парасолі. Один за одним злітають у термальному потоці, спіраллю здіймаються вгору. Якщо різко опускаються, значить, помітили стерво.

«Грифи – наші друзі, – так зазвичай навчали Садівники. – Вони очищують землю. Це темні й необхідні Ангели Божі розкладу тіла. Уявіть собі, як страшно було б, якби не існувало смерті!»

«Чи я досі вірю в це?» – питає себе Тобі.

Зблизька все інакше.

На даху кілька великих горщиків із дико розбуялими декоративними рослинами, кілька лав зі штучного дерева. Колись там був протисонячний навіс для годин коктейлю, але його зірвало вітром. Тобі сідає на одну з лав і оглядає місцевість. Підносить до очей бінокль, пильно вивчає все, пробігаючи поглядом зліва направо. Під’їзна доріжка обабіч обсаджена люмірозами. Занедбані, вони скидаються на обтріпані щітки для волосся, а їхній пурпуровий блиск блякне у дедалі яскравішому сонячному світлі. Західний вхід, покритий рожевою сонцешкірою під саман, безладна плутанина машин за ворітьми.

Квіткові клумби, заглушені осотом і лопухами. Над ними пурхають напрочуд великі аквамаринові метелики кудзу. Фонтани, їхні басейни у формі гребінчастих мушель наповнені застояною дощовою водою. Паркінг, на ньому рожевий гольфовий кар, два рожеві мінівени, на обох підморгує око – логотип спа-салону «НооваТи». Далі на доріжці ще один мінівен, який зіткнувся з деревом. Колись із вікна звисала рука, але вже зникла.

Трава на просторих газонах надто висока, а бур’яни ще вищі. Під молочаєм, злинкою, щавлем низькі й нерівні копички, де-не-де клапоть тканини, блиск кості. Там падали люди, ті, що бігли чи непевно шкандибали через газон. Тобі бачила все це з даху, присівши за одним із квіткових горщиків, хоча дивилася недовго. Дехто з них кликав на допомогу, наче знав, що вона там. Але чим вона могла допомогти?

Купальний басейн покритий строкатим покривалом водоростей. Там уже з’явилися жаби. Чаплі – сірі й білі – та павичаплі полюють на них на мілкішому краю. Якийсь час Тобі намагалася виловити з басейну дрібних тварин, що впали туди і потонули: люмінесцентних зелених кроликів, щурів, єнунсів зі смугастими хвостами і єнотячими бандитськими масками. Та зрештою дала їм спокій. Може, завдяки їм там заведуться риби, коли басейн більше скидатиметься на болото.

Чи буде вона їсти в майбутньому цих теоретичних риб? Певно, що ні.

Певно, ще ні.

Вона обертається до темної стіни з дерев, витких лоз, кущового підліску, вивчає її крізь бінокль. Звідти може прийти якась небезпека. Що за небезпека? Тобі не може уявити.

Уночі чути звичайні звуки: далекий собачий гавкіт, мишаче хихотіння, цвіркунів із їхніми кальянно-водопровідними нотками, інколи жаб’яче рахкання.

Кров пульсує їй у вухах: катуш, катуш, катуш… Тяжка мітла змітає сухе листя.

– Іди спати, – каже вголос. Та вона жодного разу добре не спала, відколи зосталася сама в цьому будинку. Часом чує голоси – голоси людей, що мучаться від болю і кличуть її. Або жіночі, голоси жінок, що тут працювали, чи неспокійних жінок, які прибували сюди для відпочинку та відмолодження. Купалися в басейні, гуляли газонами. Усі ці рожеві голоси, заспокоєні й заспокійливі.

Або голоси Садівників, тихе наспівування, голосний спів, діти дружно сміються у Саду Райскелі. Адам Перший, Нуала, Берт. Стара Пілар, оточена своїми бджолами. І Зеб. Якщо хтось із них іще живий, то це неодмінно Зеб: от-от він пройде дорогою чи з’явиться з-поміж дерев.

Та він напевне вже мертвий. Краще думати так. Не тішити себе марною надією.

А все ж мусив зостатися ще хтось, не може ж вона бути єдиною на планеті. Повинні бути й інші. Але друзі чи вороги? Якщо вона побачить когось, як це розпізнати?

Вона приготувалася. Двері зачинені, вікна забиті. Та навіть такі бар’єри не дають гарантії: кожна щілина провокує вторгнення.

Навіть уві сні вона прислухається, як це роблять тварини: чи не зміниться звична схема, чи не почується незнайомий звук, чи не відкриється тиша – як розколина в камені.

Адам Перший казав: «Коли малі створіння притишують свій спів, це тому, що вони бояться. Мусиш прислухатися до звуку їхнього страху».

2. Рен

Рік двадцять п’ятий, рік Потопу

«Стережися слів. Пильнуй, що пишеш. Не залишай слідів».

Так нас навчали Садівники, коли я жила серед них у дитинстві. Радили нам покладатися на пам’ять, бо записане не є надійним. Дух переходить із вуст до вуст, а не від речі до речі: книжки горять, папір розпадається, комп’ютери можуть бути знищені. Лише Дух живе вічно, а Дух – не річ.

Адами та Єви говорили, що написане може бути небезпечним. Через нього твої вороги можуть тебе вистежити, схопити і використати твої слова, виносячи тобі вирок.

Та тепер, коли нас залляв Безводний Потоп, усе, що я могла б написати, було б достатньо безпечним, бо всі, хто міг би його використати проти мене, найімовірніше мертві. Тож можу записати все, що бажаю.

Олівцем до брів на стіні біля дзеркала я пишу своє ім’я – «Рен». Я вже багато разів написала його. «Ренренрен», як пісня. Коли задовго залишаєшся сама, можеш забути, хто ти. Так мені говорила Аманда.

Нічого не бачу крізь вікно, воно зі склоблоків. Не можу вийти за двері, вони зачинені ззовні. Та ще маю повітря і воду, доки не сядуть сонячні батареї. Ще маю їжу.

Мені пощастило. Справді дуже пощастило. «Лічи свої удачі», – зазвичай казала Аманда. То й лічу. Перше: мені пощастило, що я працювала у «Лусках», коли ринув Потоп. Друге: пощастило ще більше, коли мене отак зачинили у Липкій Зоні, бо там я була в безпеці. Розірвався мій плівковий біокомб – клієнт захопився і вкусив мене, просто крізь зелені блискітки. Я чекала результатів тесту. Це не був мокрий розрив, з проникаючими виділеннями та мембранами, просто сухий розрив біля ліктя, тож я не надто турбувалася. А все-таки у «Лусках» перевіряли все. Заклад дбав про свою репутацію: нас знали як найчистіших «брудних дівчат» у місті.

У «Лусках і Хвостах» дівчата справді були під доброю опікою. Себто талановиті дівчата. Добра їжа, за потреби лікар, великі чайові, бо сюди приходили люди з верхівки Корпорацій. Розумне адміністрування, хоча клуб містився у районі з небездоганною репутацією, як і всі, до нього подібні. Як казав Мордіс, це питання образу. Небездоганність добра для бізнесу, бо якщо бракує чогось підозрілого – пекучого перчику, крикливості, дрібки несмаку, – то чим наш бренд відрізнятиметься від звичайного продукту, який і додому доставлять (споживай собі з кремом на обличчі та в білих бавовняних трусиках)?

Мордіс покладався на прості вирази. Працював у цьому бізнесі з дитинства, а коли було заборонено сутенерство і вуличний трафік (запевняли, що це для громадського здоров’я і безпеки жінок) і все перекотилося до «СексМаркету» під контролем КорпБеКорпу, Мордіс перестрибнув туди завдяки своєму досвіду. «Вся річ у тому, кого ти знаєш, – говорив він зазвичай. – І в тому, що ти про них знаєш». Тоді посміхався і ляскав дівчину по задку. Але тільки по-дружньому, ніколи не вимагав безплатного обслуговування. Професійна етика.

Був жилавим чолов’ягою з голеною головою і чорними блискучими пильними очима, як мурашині голівки. Доки все йшло добре, то й він не гарячкував. Та коли траплялися агресивні клієнти, ставав за нас горою. «Ніхто не скривдить моїх кращих дівчат», – говорив він. Для нього це було питанням честі.

Крім того, не любив марнотратства. Казав, що ми – цінне майно. Вершки товариства, кращі з кращих. Відколи з’явився «СексМаркет», усі, хто не потрапив до системи, вели життя не лише незаконне, а й жалюгідне. Кілька старих і хворих жінок, ходячих руїн. Вешталися вулицями, радше жебраючи. Жоден чоловік із сяким-таким глуздом і не підійшов би до них. Ми в «Лусках» називали їх «небезпечними відходами». Нам не слід було так їх зневажати, мусили б мати співчуття. Та співчуття вимагає зусиль, а ми були молоді.

Тієї ночі, коли почався Безводний Потоп, я чекала результату тесту. У таких випадках нас на кілька тижнів зачиняли у Липкій Зоні, застерігаючись від якоїсь зарази. Їжу подавали крізь герметично запечатаний люк, плюс мініхолодильник із легкими закусками, а воду фільтрували на вході й на виході. Було все потрібне, от тільки нудно. Можна було займатися на тренажерах, і я багато вправлялася, бо танцюристці на трапеції необхідна практика.

Я могла переглядати телепрограми чи старі фільми, крутити власну музику, розмовляти по телефону. Могла відвідувати інші кімнати «Лусок» через відеоекран інтеркому. Інколи під час сеансів ми підморгували до прихованих камер, не припиняючи при цьому стогнати. Це щоб потішити тих, хто застряг у Липкій Зоні. Ми знали, де сховано камери, – у зміїній шкірі та у прикрасах із пір’я під стелею. Усі ми в «Лусках» були мов одна велика сім’я. Мордісу подобалося, що навіть коли дівчина потрапляла до Липкої Зони, вона однаково залишалася учасницею спільного життя.

Завдяки Мордісу я почувалася в безпеці. Знала, що, коли матиму якісь клопоти, можу звернутися до нього. У моєму житті було кілька таких. Переважно Аманда. Час від часу Зеб. І Тобі. Це наче дещо несподівано, така вона була тверда і жорстка, але, коли тонеш, нема сенсу хапатися за щось м’яке та піддатливе. Потрібне щось ґрунтовніше.