Читать книгу Рік Потопу - Марґарет Етвуд - Страница 20

– Хочеш подивитися на мій браслет із медузами? – спитала Аманда, коли я підійшла до неї. Я мала видаватися їй жалюгідною зі своїм сирітським одягом і крейдяно-білими пальцями. Вона підняла зап’ястя: на них були крихітні медузи, що розкривалися і закривалися, як плавучі квіти. Вигляд мали ідеальний.

– Звідки це в тебе? – спитала я. Не дуже знала, що мені казати.

– Свиснула, – сказала Аманда. Плебільські дівчата з плебахурні переважно так і роздобували щось.

– А як вони в цьому живуть?

Аманда показала срібну кнопочку, на яку був застебнутий браслет.

– Це аератор, – пояснила вона. – Накачує кисень. Їжу додаєш двічі на тиждень.

– А що буде, коли забути?

– Їстимуть одна одну, – відповіла Аманда. Ледь посміхнулася. – Дехто з дітей навмисне не додає їжу. Тоді там починається мінівійна, і зрештою залишається тільки одна медуза, а потім вона гине.

– Це жахливо, – сказала я. Аманда й далі ледь посміхалася:

– Ну звісно. Тому вони це й роблять.

– Вони справді гарненькі, – промовила я нейтральним тоном. Мені хотілося її вдовольнити, а я не могла зрозуміти, що для неї «жахливо», добре чи погано.

– Візьми собі, – запропонувала Аманда. Простягла руку. – Я свисну собі ще.

Я страшенно хотіла мати цей браслет, але не знала, як купувати їжу для медуз, вони померли б. Або ж браслет знайшли б, хоч би як я його заховала, і в мене були б неприємності.

– Не можу, – сказала я і відступила на крок.

– Ти з цих, правда? – спитала Аманда. Не глузувала, здавалося, їй просто цікаво. – З отих Божих. Боженят. Кажуть, що їх тут ціла купа.

– Ні, – відповіла я. – Не з них.

Відразу ж було видно, що я збрехала. У плебілі Западина не бракувало людей у дранті, але ніхто, крім Садівників, не вдягався у дрантя навмисне. Аманда трохи схилила голову вбік.

– Кумедно, – сказала вона. – На вигляд ти точнісінько, як вони.

– Я тільки живу з ними, – промовила я. – Я в них ніби в гостях. Насправді зовсім їх не люблю.

– Звісно, що ні, – погодилася Аманда, посміхаючись. Злегка поплескала мене по плечі. – Пішли. Хочу щось тобі показати.

Забрала мене до провулка, що вів на задвірки «Лусок і Хвостів». Нам, дітям-Садівникам, не можна було туди ходити, та ми все одно ходили, бо там можна було знайти багато вина на оцет, якщо випередити алкашів.

Провулок був небезпечний. Єви казали, що «Луски і Хвости» – брудне місце. Ми ніколи, нізащо не повинні туди заходити, особливо дівчатка. Над дверима світився неоновий напис «Розваги для дорослих», ввечері вхід охороняло двоє здорованів у чорних костюмах і сонцезахисних окулярах. Носили ті окуляри навіть у темряві. Одна зі старших дівчаток-Садівниць запевняла, наче ці чоловіки якось сказали їй: «Повертайся за рік і принось із собою свій солодкий задок». Але Берніс сказала, що вона просто вихвалялася.

Обабіч входу до «Лусок» світилися голограми. На них були гарні дівчата, покриті блискучими зеленими лусками, – геть усюди, крім волосся. Одна стояла на одній нозі, а другу вигнула так, що торкалася нею шиї. Я думала, що стояти так боляче, але дівчина на голограмі усміхалася.

Цікаво, ті луски виростали чи їх наклеєно? Ми з Берніс не могли дійти згоди щодо цього. Я говорила, що наклеєні, а Берніс – що виросли, бо дівчатам зробили операцію, як з біоімплантами. Я казала Берніс, що це повна дурня, бо ніхто не робить таких операцій. Але потай повірила їй.

Якось ми побачили дівчину з лусками, що бігла вулицею вдень. За нею гнався чоловік у чорному костюмі. Через блискучі зелені луски вона вся сяяла; скинула взуття на високих підборах і побігла боса, оббігаючи перехожих, але потім наступила на бите скло і впала. Чоловік наздогнав її, підняв і заніс назад до «Лусок», її руки у зеленій зміїній шкірі звисали й метлялися, з ноги текла кров. Коли я про це думала, мене щоразу проймало морозом. Так буває, коли побачиш, як хтось порізав собі пальця.

У глибині провулка біля «Лусок» був маленький квадратний дворик, де стояли сміттєві контейнери – для вуглеводів на сміттєнафту й інші.

Далі дощата загорожа, а за нею пустир, закинута ділянка – тамтешній будинок згорів. Тепер там була тільки тверда земля зі шматками цементу, обвугленим деревом, битим склом, і все це заросло бур’янами.

Інколи там ошивалася плебахурня. Вони нападали на нас, коли ми переливали вино з пляшок. Верещали: «Боженята, боженята, смерденята», – хапали відра і тікали з ними або виливали на нас. Раз це трапилося з Берніс, і від неї довго тхнуло вином.

Час від часу ми із Зебом заходили на цей пустир під час Занять на Природі: він казав, що це найбільше схоже на луг місце, яке можна знайти у нашому плебілі. Коли він був з нами, плебургівські діти нас не чіпали. Зеб був немов наш власний тигр: для нас ручний, для інших дикий.

Одного дня ми знайшли там мертву дівчину. Не мала ні волосся, ні вбрання: на ній зосталося лише кілька зелених лусок. «Наклеєні», – подумала я. Чи ще якось прикріплені. Хай там як, не виросли. Тож я мала рацію.

– Може, приймає сонячну ванну, – сказав один зі старших хлопців, а решта зареготали.

– Не чіпайте її! – наказав Зеб. – Майте якусь повагу! Сьогодні проведемо своє заняття на Даху.

Коли ми повернулися на наступне Заняття на Природі, дівчина вже зникла.

– Закладуся, що пішла на сміттєнафту, – шепнула мені Берніс. Сміттєнафту виробляли з усякого вуглеводного сміття – відходів із бойні, зіпсованої городини, ресторанних недоїдків, навіть із пластикових пляшок. Вуглеводи потрапляли до котла, а з нього виходили нафта, вода і все металеве. Офіційно туди не можна було вкладати людські тіла, але діти часто про це жартували. Нафта, вода і ґудзики від сорочки. Нафта, вода і золоте перо від авторучки.

– Нафта, вода і зелені луски, – прошепотіла я Берніс.

На перший погляд закинута ділянка була порожньою. Ні алкашів, ні плебахурні, ні мертвих голих жінок. Аманда підвела мене до протилежного кутка, де лежала пласка бетонна плита. На плиту була сперта пляшка сиропу, така, як тюбик.

– Дивись, – промовила Аманда і сиропом написала своє ім’я на плиті. Відразу ж наповзли мурашки і почали живитися на літерах, тож кожна літера була наче обрамлена чорними мурашками. Так я довідалася, як її звуть, побачила ім’я, написане мурашками. Аманда Пейн.

– Круто, ні? – сказала вона. – Хочеш написати своє ім’я?

– Навіщо ти це робиш? – спитала я.

– Це гарно, – відповіла вона. – Ти щось пишеш, а вони це їдять. Так ти з’являєшся, а потім зникаєш. І ніхто не може тебе знайти.

Чому це мало для мене сенс? Не знаю, але мало.

– Де ти живеш? – спитала я.

– Ох, тут близько, – недбало кинула Аманда. Це означало, що насправді вона ніде не живе, спить десь у якомусь закинутому, самовільно зайнятому будинку або й ще гірше. – Я з Техасу, – додала вона.

Тож була біженкою. Після ураганів, а потім посухи з’явилося багато техаських біженців. Переважно вони були нелегалами. Тепер я могла зрозуміти, чому Аманда так цікавилася зникненням.

– Можеш піти і жити зі мною, – сказала я. Не планувала цього, саме в мене вирвалося.

У цю мить крізь щілину в огорожі протиснулася Берніс. Вона поступилася, повернулася до мене, та я вже її не хотіла.

– Рен! Що ти робиш? – гукнула вона. Перейшла пустир своєю важкою і діловитою ходою, як зазвичай. Мені спало на думку, що в неї надто великі ноги, надто квадратне тіло, надто малий ніс, а шия мала б бути довшою і тоншою. Як у Аманди.

– Здогадуюсь, що це твоя подруга, – посміхнулася Аманда. Я хотіла сказати: «Вона мені не подруга», – але не відважилася на таку зраду.

Берніс підійшла до нас, її обличчя почервоніло. Завжди червоніла, коли сердилася.

– Рен, ходімо, – сказала вона. – Тобі не можна з нею розмовляти.

Тут вона помітила браслет із медузами, і я могла впевнено сказати, що їй захотілося його, як і мені.

– Ти недобра, – кинула Аманді. – Ти з плебахурні!

І взяла мене під руку.

– Це Аманда, – заявила я. – Вона житиме зі мною.

Я думала, що у Берніс почнеться один із її нападів сказу. Але я втупилася в неї кам’яним поглядом, який говорив, що я не здамся. Надто сильно на мене тиснучи, вона ризикувала втратити обличчя перед чужинкою, тож натомість зміряла мене безмовним і обдуманим поглядом.

– Добре, – погодилася Берніс. – Вона може допомогти нам нести вино на оцет.

– Аманда знає, як красти, – сказала я, коли ми втомлено поверталися до Оздоровчої Клініки. Я мала на увазі пропозицію укладення миру, але Берніс тільки пирхнула.