Читать книгу Рік Потопу - Марґарет Етвуд - Страница 9

Рушниця була примітивною зброєю – «Руґер 44/99 Дірфілд». Належала її батькові. Він навчив Тобі стріляти, коли їй було дванадцять, за часів, що тепер здаються мухоморними видіннями у Техноколорі. «Цілься в центр тіла, – говорив він. – Не гай часу на голову». Казав, що має на увазі тільки звірів.

Місцевість, де вони мешкали, була напівсільською, доки місто не розрослося і не докотилося й до цього клаптика. Їхній білий каркасний будиночок оточувало десять акрів дерев, там жили білочки і перші зелені кролики. Але не єнунси, тих іще не створили. Багато оленів, вони заходили на город її матері. Двох Тобі застрелила і допомагала їх білувати; досі пам’ятає запах і слизькість оленячих нутрощів. Вони їли тушковану оленину, а на кістках мати варила суп. Та переважно Тобі з батьком стріляли по консервних бляшанках і пацюках на смітнику – тоді там ще був смітник. Вона багато вправлялася, і це тішило тата. «Чудовий постріл, друзяко», – говорив він.

Чи хотів він сина? Можливо. Казав, що кожен мусить знати, як стріляти. Його покоління вірило, що коли виникають проблеми, досить когось застрелити і все налагоджується.

Тоді КорпБеКошники оголосили вогнепальну зброю незаконною, начебто заради громадської безпеки, зарезервувавши щойно винайдені струмелети для себе. Зненацька люди офіційно стали беззбройними. Батько закопав рушницю і запас патронів під купою старих парканних штахетів і показав схованку Тобі – на випадок, якби їй знадобилася зброя. КорпБеКошники могли знайти рушницю за допомогою металодетектора, – ходив поголос, що такі пошуки велися, – та всього не обшукаєш, а її батько був з їхньої точки зору нешкідливим. Продавав системи кліматизації. Дрібнота.

Тоді їхню землю запрагнув купити забудовник-девелопер. Давав добру ціну, але батько відмовився продавати. Казав, що йому подобається жити там, де він є. Так само вважала матір Тобі, яка в сусідній торговій дільниці мала крамничку БАДів – франшизу «ЗдороВайзера». Вони відхилили другу пропозицію, потім третю. «Ми оббудуємо вас зусібіч», – хвалився девелопер. Батько Тобі відповів, що йому це не вадить. На той момент це вже стало справою принципу.

«Гадав, що світ досі такий, як п’ятдесят літ тому, – думає Тобі. – Не варто було йому так упиратися. КорпБеКорп уже тоді консолідував свою владу. Починали як приватна фірма, що надавала охорону Корпораціям, але пізніше перебрали на себе функції місцевої поліції, коли та розпалася через брак фінансування. Спершу людям це подобалося, бо тепер за порядок платили Корпорації. Та невдовзі КорпБеКорп розкинув свої мацаки повсюди. Батько мав би поступитися».

Спершу він втратив роботу у кліматизаційній фірмі. Знайшов іншу, в торгівлі термовікнами, але там платили менше. Тоді мати Тобі занедужала на дивну хворобу. Не могла втямити, як це могло статися. Вона ж завжди дбала про своє здоров’я: займалася на тренажерах, їла багато зелені, щодня приймала ЗдороВайзерські БАДи «ВіталВіт для вашої сили». Як і всі оператори франшизи, діставала БАДи за спеціальними умовами – клієнтський набір, нічим не гірший за призначений для вищого керівництва «ЗдороВайзера».

Матір стала приймати ще більше БАДів, та й далі слабшала. Їй часто паморочилося в голові, вона швидко худла. Здавалося, її тіло звернулося проти себе самого. Жоден лікар не міг поставити діагноз, хоча клініки Корпорації «ЗдороВайзер» зробили силу-силенну аналізів. Зацікавилися матір’ю як вірною споживачкою їхніх продуктів. Налагодили для неї спеціальний догляд з власними лікарями. Та це було небезплатно, і навіть зі знижкою для членів «ЗдороВайзерської Родини» кошти виявилися значними. Оскільки хворобу не було встановлено, страхова компанія відмовилася оплатити рахунки за скромним медичним полісом її батьків. А на покриття з громадських фондів могли розраховувати лише ті, хто геть не мав гроша за душею.

«Не те щоб хтось хотів потрапити до однієї з цих громадських помийниць», – подумала Тобі. Усе їхнє лікування зводилося до того, що тобі оглянуть язика, докинуть кілька мікробів та вірусів, яких у тебе ще не було, і відправлять додому.

Батько Тобі взяв другий іпотечний кредит і витратив гроші на лікарів, ліки, найнятих медсестер і шпиталі. Та мати далі чахла.

Тоді батькові довелося продати їхній білий каркасний будиночок за ціною, значно нижчою за ту, яку їм пропонували спершу. Через день після продажу місце розрівняли бульдозерами. Батько купив інший дім, маленький, двоповерховий, у новій дільниці, прозваній Великою Скринею. Назва походила від того, що Скриню обступила ціла флотилія мегамаркетів. Батько викопав рушницю з-під штахетів, контрабандою проніс до їхнього нового будинку і закопав, цього разу під кам’яними плитами на порожньому подвір’ячку за домом.

Потім він втратив роботу у торгівлі термовікнами – надто часто брав вихідні через хворобу дружини. Довелося продати сонцекар. Тоді одні за одними зникли меблі, хоч батько небагато за них виручив. «Люди нюхом відчувають скруту, – сказав він Тобі. – Використовують це».

Ця розмова відбулася по телефону, бо Тобі, попри брак у сім’ї коштів, потрапила до коледжу. Отримала скромну студентську стипендію в Академії Марти Ґрем, а ще й підробляла офіціанткою у студентському кафе. Хотіла повернутися додому і допомагати доглядати матір. Її на той час уже відправили зі шпиталю, і вона спала на софі на першому поверсі, бо не могла піднятися сходами. Але батько сказав «ні». Тобі повинна залишитися в коледжі. Однаково вона нічого не зможе вдіяти.

Урешті навіть поганенький будиночок на Великій Скрині довелося виставити на продаж. Табличку з оголошенням було встановлено на травнику, Тобі побачила її, приїхавши додому на похорон матері. Батько до того часу перетворився на руїну – приниження, біль і поразка з’їли його.

Похорон матері був коротким і сумним. По всьому Тобі з батьком сіли у розграбованій кухні. Випили на спілку упаковку пива – Тобі два, батько чотири. А коли Тобі пішла спати, батько зайшов до порожнього гаража, вклав до рота «Руґера» і натиснув на курок.

Тобі почула постріл. Відразу зрозуміла, що це. Бачила рушницю, що стояла за кухонними дверима. Батько мусив викопати її з якоїсь причини, та вона не могла собі й уявити тієї причини.

Не мала сил постати перед тим, що їй довелося б побачити в гаражі. Лежала в ліжку, намагаючись зазирнути в майбутнє. Що робити? Звернутися до якоїсь влади – та хоч лікаря чи швидкої допомоги, – знайдуть вогнепальну рану, зажадають, щоб вона віддала рушницю, а Тобі матиме клопіт як донька правопорушника, що зберігав заборонену зброю. І це ще найменший клопіт. Її могли звинуватити у вбивстві.

Коли минув час, що здався їй годинами, змусила себе встати. У гаражі намагалася не дивитися надто пильно. Загорнула те, що зосталося від батька, в покривало, а тоді запакувала у важкі пластикові мішки для сміття, заклеїла липкою стрічкою і закопала під кам’яними плитами. Почувалася жахливо, роблячи це, але він зрозумів би. Був людиною практичною, та під цим приховувалася сентиментальність. Електрознаряддя у майстерні, троянди на день народження. Був би тільки практичним, вступив би до шпиталю з паперами на розлучення, як чинило багато чоловіків, коли їхніх дружин вражало щось виснажливе і дороге. Якби розлучився з матір’ю, її викинули б на вулицю. Але він залишився би платоспроможним. Натомість витратив усі їхні гроші.

Тобі, як і вся її сім’я, не була ревною прихильницею жодної стандартної релігії. Вони ходили до місцевої церкви, бо так робили всі сусіди, а коли б чинили інакше, то це б зашкодило бізнесу. Але чула, як її батько говорив – у приватній обстановці та після кількох дрінків, – що за амвонами надто багато шахраїв, а на лавках надто багато обдурених. А все-таки Тобі прошепотіла над кам’яними плитами коротку молитву: «Прах до праху». Тоді засипала щілини піском, розрівняла його.

Знову загорнула рушницю у пластик і закопала під кам’яними плитами сусіднього дому, який здавався порожнім: вікна темні, автівки не видно. Може, давніших власників виселили за борги. Скориставшись з нагоди, перейшла на сусідське подвір’я. Якби закопала рушницю поруч із батьком, а земля над його тілом просіла, подвір’я перекопали б і зброю знайшли б. А краще рушниці залишатися де є. «Ніколи не знаєш, – казав батько, – коли вона тобі знадобиться». І слушно. Ніколи не знаєш.

Можливо, один чи двоє сусідів бачили, як вона копала напотемки, та не думала, що вони її викажуть. Навіщо їм притягувати блискавку так близько до власних дворів, де, ймовірно, теж закопана зброя?

Тобі полила зі шлангу гаражну підлогу, змиваючи кров, сама прийняла душ. Тоді повернулася до ліжка. Лежала у темряві, сподівалася, що заплаче, але не відчувала нічого, крім холоду. Хоча було зовсім не холодно.

Не могла продати дім. Якби сповістила, що стала тепер його власницею, бо батько помер, на її голову звалилася б ціла купа сміття. Наприклад, де труп і як він зробився трупом? Тож уранці, з’ївши простенький сніданок, поклала посуд у раковину і вийшла з дому. Не взяла навіть валізи. Що їй було класти туди?

Скидалося на те, що КорпБеКорп не клопотатиметься її пошуками. Їм це не потрібно, будинок і без того перейде у власність одного з корпоративних банків. Якщо зникнення Тобі когось зацікавить, наприклад, її коледж, – де вона, чи не хвора, чи не трапився з нею нещасливий випадок, – КорпБеКорп поширить чутки, ніби її бачили з якимсь мандрівним сутенером, що шукав новобранок. Цього слід було сподіватися. Що іще залишається такій, як вона – молодій жінці у скруті, ні грошей, ні відомих родинних зв’язків, ні заощаджень на чорний день, ні довірчого чи резервного фонду? Люди киватимуть. Шкода, та що зробиш? Вона принаймні має якусь цінність на продаж, себто свій молодий задок, тож не помре голодною смертю і нікого не мучитимуть докори сумління. КорпБеКорп завжди замінював дії поголосом, якщо дії потребували витрат. Адже головне – фінансовий результат.

Стосовно ж її батька всі вважатимуть, що він змінив прізвище і зник в одному з найубогіших плебілів. Зможе не платити за похорон дружини, на який не мав коштів. Таке траплялося постійно.