Читать книгу Рік Потопу - Марґарет Етвуд - Страница 22

Коли ми з Амандою жили разом, це було як мати сестру, тільки краще. Тепер вона одягалася як Садівниця, тож на вигляд не відрізнялася від решти, а невдовзі й пахла так само.

Першого тижня я показала їй усе довкола. Завела до Оцтової Кімнати, до Швейної Кімнати і до спортивної зали з біговою доріжкою «Дожени Своє Просвітлення». Керував залою Мугі. Ми називали його Мугі Мускул, бо в нього тільки один мускул і залишився. Проте Аманда з ним подружилася. Вона подружилася з усіма, питаючи в них, як правильно робити різні речі.

Берт Набалдашник пояснив їй, як переселяти равликів і слимаків у Саду. Їх слід було перекинути через балюстраду на вулицю. Вважалося, що вони поповзуть геть і знайдуть собі нові доми, хоча я знала, що насправді їх розчавить вуличний транспорт. Катуро Гайковий Ключ, який лагодив сантехніку і стежив, щоб ніде не протікало, показав їй роботу гідравлічної системи.

Філо Туман небагато їй сказав, проте часто до неї посміхався. Старші Садівники казали, що він перетнув межі мови і подорожує з Духом, хоча Аманда казала, що в нього просто з’їхав дах від наркотиків. Стюарт Шуруп, який майстрував нам меблі зі знайдених на смітнику матеріалів, не любив людей, але любив Аманду. Казав, що ця дівчина має добре око до дерева.

Шити Аманда не любила, але вдавала, наче любить, тож Сур’я її хвалила. Ребекка називала її «серденько» і казала, що в неї добрий кулінарний смак, а Нуала воркувала над її співом у хорі «Бруньки та Квітки». Навіть Суха Відьма Тобі ясніла на виду, коли приходила Аманда. Тобі була найміцнішим горішком, але Аманда зненацька зацікавилася грибами і допомагала старій Пілар ставити печатки із бджолами на медових етикетках. Це втішило Тобі, хоча вона намагалася цього не показувати.

– Чого ти так до них підлабузнюєшся? – спитала я.

– Бо так можна багато довідатися, – відповіла вона.

Ми багато чого розповідали одна одній. Я розповіла їй про свого батька, свій дім у Комплексі «ЗдороВайзер» і про те, як моя мати втекла із Зебом.

– Закладуся, що при ньому їй робилося гаряче в трусиках, – сказала Аманда. Ми шепотіли це все у нашій переділці вночі, Зеб і Люцерна були поблизу, тож важко було не чути звуків, із якими вони займалися сексом. До появи Аманди я дуже такого соромилася, але тепер вирішила, що це кумедно, бо так вважала Аманда.

Аманда розповідала мені про посухи в Техасі, про те, як її батьки втратили франшизу «Кавіжанки» і не могли продати свій дім, бо ніхто не хотів його купити, і що не було роботи, і врешті вони потрапили до табору біженців, де були старі трейлери і багато тексмексиканців. Потім їхній трейлер розтрощило під час чергового урагану, а батька вбило шматком металу, підхопленим вітром. Багато людей потонуло, але вони з матір’ю трималися за дерево і їх урятували якісь люди в човні. Аманда розповіла, що це були злодії, шукали, чого б украсти, але сказали, що доправлять їх на суходіл і до притулку, якщо вони погодяться на торг.

– Який торг? – спитала я.

– Простий торг, – відповіла Аманда.

Притулком був футбольний стадіон, на якому розбито намети. Там відбувалася сила торгів: Аманда казала, що за двадцять доларів люди зробили б усе. Тоді через погану питну воду захворіла її мати. Аманда не захворіла, бо торгувала і споживала газовану воду. Ліків не було, тож мати померла.

– Багато людей зісралися до смерті, – сказала Аманда. – Аби ти чула, як там смерділо…

Потім Аманда втекла, бо хворіло дедалі більше людей, ніхто не вивозив лайна та сміття і не привозив харчів. Вона змінила ім’я – не хотіла, щоб її повернули на футбольний стадіон: біженців планувалося використовувати для робіт, будь-яких, що накажуть. «Жодних безкоштовних обідів», – казали їм, за все треба платити, так чи інакше.

– А яке воно було раніше? – спитала я. – Твоє ім’я.

– Звичайне для білого непотребу, Барб Джонс, – відказала Аманда. – Так було написано у мене в посвідці. Та тепер у мене ні посвідки, ні особистості. Тож я невидима.

Це було ще одне, чим я могла у ній захоплюватися, – її невидимість.

Аманда пішла на північ із тисячами інших людей.

– Я спробувала автостопом, але під’їхала тільки раз, з одним таким чолов’ягою… Він казав, що розводить курчат, – розповідала вона. – Поліз мені рукою між ноги. Завжди можна здогадатися, що таке вже на підході, бо вони тоді кумедно сапають. Я вбила великі пальці йому в очі й вилетіла звідти кулею.

Це прозвучало так, наче великі пальці, вбиті в очі, були нормою в Ексфернальному Світі. Я хотіла б навчитися таке робити, але не думала, що в мене досить міцні нерви.

– Тоді я мусила перебратися через Стіну.

– Яку стіну?

– Чи ти новин не дивишся? Стіну, яку будують, щоб стримати біженців із Техасу, бо огорожі не досить. Там стережуть люди зі струмелетами, бо це стіна КорпБеКорпу. Але кожен дюйм не встережуть, – діти-тексмекси знають усі тунелі, вони допомогли мені перебратися.

– Тебе ж могли застрелити… – зауважила я. – А що далі?

– Далі я йшла сюди і заробляла по дорозі. На їжу і все таке. Тож це трохи затяглося.

На її місці я просто лягла б у придорожній рівчак і плакала б, доки не померла. Але Аманда каже, що коли хочеш чогось по-справжньому, то придумаєш, як це зробити. Каже, що шкода марнувати час на безнадію.

Я боялася проблем з іншими дітьми-Садівниками: врешті, Аманда з плебахурні, а вони належать до наших ворогів. Берніс, звісно, ненавиділа Аманду, але не сміла в цьому зізнатися, бо, як і всі інші, захоплювалася нею. Насамперед ніхто із Садівників не вмів танцювати, Аманда ж рухалася чудово, стегна в неї були цілковито вільні. Навчала мене, коли не було Люцерни і Зеба. Ми вмикали музику на її фіолетовому телефоні. Вона ховала його в нашому матраці, а коли карточка закінчувалася, їй завжди вдавалося свиснути наступну. Ще вона сховала дещо зі своєї крикливої плебурбської одежі, тож коли треба було щось свиснути, надягала її і йшла до Западинського пасажу.

Я бачила, що Шеклтон, Крозьє і старші хлопці в неї закохані. Була дуже гарна, мала смагляву шкіру, довгу шию, великі очі, та ці хлопчиська могли й гарну дівчинку обізвати смокчиморквою або ходячою м’ясною діркою; мали багато таких негарних прізвиськ для дівчат.

Але не Аманду – вона здобула їхню повагу. Носила осколок, з одного краю обклеєний липкою стрічкою, щоб легше було тримати, і казала, що те скло не раз рятувало їй життя. Показала нам, як ударити коліном нахабного чолов’ягу в промежину, як поставити йому підніжку, а тоді копнути в підборіддя так, щоб зламати йому шию. Казала, що знає багато таких трюків, які можна використати за потреби.

Але в дні Свят чи на заняттях хору «Бруньки та Квітки» була найпобожнішою з усіх. Можна було подумати, що її скупано в молоці.