Читать книгу Рік Потопу - Марґарет Етвуд - Страница 11

Тобі втішилася, отримавши роботу в «СекретБургері»: вона зможе платити комірне, не помре від голоду. Та потім відкрила, у чому гачок.

Гачком був шеф. Мав ім’я Бланко, але дівчата зі «СекретБургера» позаочі називали його Блюванко. Ребекка Еклер, що працювала з Тобі в одній зміні, відразу ж її попередила.

– Не потрапляй йому під радар, – сказала вона. – Може, тобі вдасться, тепер він порає ту дівчину, Дору, а він зазвичай порає одну нараз. Та й ти кістлява, а він любить круглозадих. Але як накаже тобі прийти до офісу, вважай. Ревнивий, аж страх. Порве дівчину на клапті.

– А тебе кликав? – спитала Тобі. – До офісу?

– Хвалити Бога і сплюнути тричі, – відповіла Ребекка. – Я для нього надто чорна і взагалі потвора, до того ж він воліє кошенят, а не старих кішок. Може, слід тобі зморщитися, серденько. Вибий собі кілька зубів.

– Ти не потвора, – заперечила Тобі. Насправді Ребекка була на свій лад вродливою: бронзова шкіра, руде волосся, ніс єгиптянки.

– Я не про це, – пояснила Ребекка. – Зі мною краще не мати діла. Ми, човреї, такі, що ліпше нас не чіпати, хоч чорних, хоч євреїв. Я могла б наслати на нього Чорноголових Красноперок, це така зловредна компанія. А то ще й Вовків Ісаїстів. Це для нього забагато!

Тобі не мала такого надійного тилу. Коли Бланко був поблизу, опускала голову. Знала його історію від Ребекки. Працював викидайлом у «Лусках», найстильнішому клубі в Лагуні. Викидайли мали статус; дефілювали в чорних костюмах і темних окулярах, з вигляду чемні, але дужі, а жінки довкола них аж юрмилися. Та Бланко провалив справу, казала Ребекка. Порізав дівчину з «Лусок». Не якусь тимчасову чужинку, привезену контрабандою (тих різали постійно), а одну з найталановитіших, справжню зірку, танцівницю на пілоні. Не можна ж тримати такого чолов’ягу, що не володіє собою і партачить роботу, тож його прогнали. Ще пощастило, що мав друзів у КорпБеКорпі, а то б закінчив у збірнику вуглеводів для сміттєнафти, чи весь, чи за винятком деяких частин тіла. А так його прилаштували керувати одним із відділень «СекретБургера» у Стічній Лагуні. Для нього це велике пониження, і він дуже ображався, що має потерпати через якусь хвойду, тож ненавидів свою роботу. Та вирішив, що дівчата – це йому доплата до окладу. Мав двох дружбанів, як і він, колишніх викидайл. Були при ньому охоронцями-горилами і діставали рештки. Якщо зоставалися якісь рештки.

З часів роботи викидайлом Бланко зберіг атлетичну поставу. Був прямокутним здорованем, хоча вже гладшав (як казала Ребекка, «забагато пива»). Залишив собі характеристичну ознаку викидайл: волосся на потилиці добряче вже лисої голови зав’язував кінським хвостом. А татуювань мав цілу колекцію: передпліччя обвивали змії, довкола зап’ясть – браслети з черепів, артерії та вени на тильному боці долонь вибиті так майстерно, аж здавалося, що з них здерто шкіру. На шиї витатуюваний ланцюжок із замком у формі червоного серця, що гніздилося між волоссям на грудях, помітним з-під розстебнутої сорочки. Якщо вірити чуткам, цей ланцюг обвивав спину, спускався донизу й охоплював перевернуту догори ногами жінку з головою, застромленою в його дупу.

Тобі не зводила очей з Дори, яка заступала її при грилі, коли закінчувалася зміна. Спершу та була пухкенькою оптимісткою, але за останні тижні зібгалася й просіла; на білій шкірі її передпліч розквітали і блякли синці.

– Хоче тікати, – шепнула Ребекка, – але боїться. Може, і тобі варто забиратися звідси. Він на тебе поглядає.

– Нічого зі мною не станеться, – відповіла Тобі. Та вона не почувалася на «нічого не станеться», була перелякана. Але куди мала йти? Жила від виплати до виплати. Не мала грошей.

Наступного ранку Ребекка знаком підкликала Тобі.

– Дора мертва, – сказала вона. – Пробувала втекти. Я щойно це почула. Її знайшли на пустирі зі зламаною шиєю. Порізана на шматки. Кажуть, що це якийсь маніяк.

– Але це він? – спитала Тобі.

– Звісно, що він, – пирхнула Ребекка. – Вже й хвалився.

Ополудні того самого дня Бланко викликав Тобі до свого офісу. Послав із цією звісткою двох своїх дружбанів. Ішли обабіч неї, на випадок, якби їй щось стрельнуло в голову. Коли крокували так вулицею, всі голови оберталися до них. Тобі почувалася наче ведена на ешафот. Чого вона не злиняла, доки мала змогу?

Зайшли у брудні двері, сховані за збірником вуглеводів для сміттєнафти. Офіс виявився малою кімнатою з письмовим столом, шафою для документів і обшмульганою шкіряною канапою. Бланко встав із обертового крісла, вищирився.

– Я тебе підвищую, худа сучко, – промовив він. – Скажи «дякую».

Тобі могла тільки шепотіти. Почувалася так, наче її душать.

– Бачиш оце серце? – спитав Бланко. Показав своє татуювання. – Воно означає, що я тебе кохаю. А тепер ти теж мене кохаєш. Так?

Тобі змусила себе кивнути.

– Розумна дівчинка, – сказав Бланко. – Йди сюди. Зніми з мене сорочку.

Татуювання на його спині було достеменно таким, як описала Ребекка: гола жінка, скута ланцюгами, голова невидима. Її довге волосся спадало вогненними хвилями.

Бланко поклав свої обдерті руки їй на шию.

– Будеш шарпатися – зламаю тебе, як суху гілку, – промовив він.