Читать книгу Рік Потопу - Марґарет Етвуд - Страница 25

Рік двадцять п’ятий

На північному лужку досі лежить мертвий кабан. Грифи вже за нього взялися, та ще не можуть дістатися крізь товсту шкуру, обмежуються очима і язиком. Доведеться їм почекати, доки він зігниє і репне, тоді добудуться до середини.

Тобі скеровує бінокль угору, на ворон, що кружляють довкола. Знову глянувши вниз, бачить двох левогнят, які перетинають лужок. Самець і самиця, виступають так, наче вони володарі цього місця. Зупиняються нюхнути кабана. Тоді продовжують рух.

Тобі зачаровано вдивляється в них – ніколи досі не бачила левогнят у плоті, лише на картинках. «Чи вони мені не привиділися?» – питає сама себе. Ні, левогнята справжні. Мабуть, це тварини із зоопарку, звільнені якоюсь фанатичною сектою під час останніх розпачливих днів.

Не видаються грізними, хоча насправді такі. Сплайс лева з вівцею замовлено Левами Ісаїстами, щоб наблизити Тисячолітнє Царство. Зміркували, що єдиним способом здійснення пророцтва про левино-ягнячу приязнь без того, щоб перший з’їв друге, є їх поєднання. Але результат вийшов не зовсім вегетаріанським.

Проте левогнята здаються доволі лагідними, руно в них кучеряво-золоте, хвости метляються. Скубають голівки квітів, не дивляться вгору, а все ж Тобі має відчуття, що вони чудово її бачать. Тоді самець роззявляє пащу, показує довгі гострі ікла й кричить. «Дивне поєднання бекання та ревіння, блеріння», – думає Тобі.

Їй по шкірі йдуть сироти. Неприємна думка, що одне із цих створінь може стрибнути на неї з-за куща. Якщо вже їй призначено бути загризеною і зжертою, то вона віддала б перевагу звичнішому хижакові. А все-таки вони приголомшливі. Тобі дивиться, як вони разом вистрибують, а тоді нюхають повітря і неквапом віддаляються до краю лісу, зникаючи у плямистих тінях.

«З якою радістю побачила б їх Пілар!» – думає вона. Пілар, Ребекка, мала Рен. І Адам Перший. І Зеб. Усі вони вже мертві.

«Припини це, – наказує вона собі. – Просто негайно припини».

Обережно, боком спускається сходами, користуючись для рівноваги ручкою швабри. Досі сподівається – досі, – що двері ліфта відкриються, заблимає світло, запрацює кліматизація, і хтось – хто? – вийде.

Вона йде довгим коридором, тихо ступає по дедалі пружнішому килиму, минає ряд дзеркал. У спа не бракує дзеркал: при різкому світлі мали нагадувати клієнткам, як зле вони виглядають, а тоді, за м’якого освітлення, показувати, який добрий вони ще можуть мати вигляд за невеликої, хоч і недешевої допомоги.

Але після перших кількох тижнів самотності Тобі закрила дзеркала рожевими рушниками, щоб не лякатися власної постаті, переходячи від однієї рами до іншої.

– Хто тут живе? – промовляє вона вголос. «Не я, – відповідає подумки. – Те, що я роблю, важко назвати життям. Лежу у сплячці, як бактерія на льодовику. Вичікую. І це все».

Решту ранку Тобі проводить у якомусь заціпенінні. Колись це була медитація, та тепер не може назвати його так. Здається, її й досі може охопити та паралізувати лють. Невідомо, коли трапиться напад. Починається він як зневіра, закінчується смутком, але між цими фазами все її тіло здригається від гніву. Гніву на кого, на що? Чому її життя врятоване? Одне з незліченних мільйонів. Чому не хтось молодший, хтось із більшим оптимізмом і свіжішими клітинами? Мусить вірити, що вона тут з якоїсь причини, – дати свідчення, переслати звістку, принаймні порятувати щось із загальної руїни. Мусить вірити, але не може.

Каже собі, що недобре витрачати стільки часу на тугу. Тугу та роздуми. Цим нічого не досягнеш.

Найбільшу денну спеку передрімує. Намагатися втриматися на ногах під час полудневої парилки – тільки марнувати енергію.

Вона спить на масажному столі в одній із кабінок, де клієнткам спа робили всілякі органіко-ботанічні процедури. Там є рожеві простирадла, рожеві подушки, і покривала теж рожеві – м’які затишні барви, пестливі дитячі кольори, – хоча за такої погоди покривала їй не потрібні.

Тобі має певні труднощі з пробудженням. Мусить змагатися із летаргією. Це сильне прагнення – спати. Спати і спати. Спати вічно. Вона не може жити лише сьогоденням, як кущ. Але минуле – це зачинені двері, а жодного майбутнього вона не бачить. Може, тягтиме з дня у день, з року в рік, доки просто не засохне, западеться в собі, зморщиться, як старий павук.

Або ж піде навпростець. Завжди залишається Мак у червоній пляшечці, залишаються смертоносні аманітові гриби[18], маленькі Ангели Смерті. Скільки часу мине, перш ніж вона випустить їх на свободу всередині себе і дозволить їм відлетіти разом із нею на білих-білих крилах?

Щоб піднести собі настрій, відкриває баночку меду. Це остання, що зосталася з меду, який вони викачали так давно – вона й Пілар – на Даху Райскелі. Тобі берегла її всі ці роки, як захисний талісман. «Мед не псується, – казала Пілар, – якщо тільки берегти його від води: тому древні називали його їжею безсмертя».

Ковтає одну пахучу ложечку, тоді другу. Збирання меду було тяжкою працею: обкурювання вуликів, копітке висування стільників, викачування. Вимагало делікатності й тактовності. Із бджолами слід було розмовляти і переконувати, не кажучи вже про тимчасове отруєння газом. Інколи вони жалили, але в її пам’яті всі ці переживання збереглися як одне нескаламучене щастя. Тобі знає, що це самообман, але вона хоче себе обманювати. Відчайдушно потребує віри, що така чиста радість можлива досі.