Читать книгу Рік Потопу - Марґарет Етвуд - Страница 19

Уперше я зустріла Аманду Року Десятого, коли мені було десять: я завжди мала стільки літ, який у нас Рік. Легко запам’ятати.

Це був день Святого Фарлі від Вовків – день визбирування для Юних Біонерів. Ми мусили в’язати на шиї огидні зелені бандани і йти збирати на смітниках матеріали, які Садівники потім використовували для ручних робіт. Інколи ми збирали мило: обходили із плетеними кошиками великі готелі та ресторани, бо вони викидали мило лопатами. Найкращі готелі розташовувалися у багатих плебілях, як-от Папоротевий Схил, Гольфове Поле, а найбагатшим з усіх було Місце Сонця. Ми їхали туди автостопом, хоча це було заборонено. Такі вже були Садівники: наказували щось, а тоді забороняли найлегший спосіб зробити це.

Мило з трояндовим запахом було найкращим. Ми з Берніс брали трохи додому. Я вкладала своє у наволочку, щоб приглушити запах плісняви від моєї вогкої постелі. Решту відносили Садівникам, а вони витоплювали з нього желе у чорних коробках сонячних кухонь на Даху, тоді охолоджували і різали на шматки. Садівники використовували багато мила, бо дуже переймалися мікробами, але частину відкладали. Загортали нарізане мило в листя, перев’язували пасмами скрученої трави і продавали туристам та роззявам на Садівничому Обміні Натуральних Продуктів «Дерево Життя» разом із торбинками черв’яків, органічними ріпою та цукіні та іншою городиною, якої не спожили самі.

Цей день був днем не мила, а оцту. Ми обходили чорні входи до барів, нічних клубів і стрипзакладів, переглядали їхні контейнери для сміття, знаходили рештки вина і вливали до наших емальованих відер Юних Біонерів. Потім тягли назбиране до будинку Оздоровчої Клініки, де його переливали у великі бочки в Оцтовій Кімнаті. Там воно ферментувало, перетворюючись на оцет, який Садівники використовували для прибирання домівок. Надлишок переливали у пляшечки, визбирані нами, мов колосся за женцями, з приклеєними етикетками Садівників. Їх виставляли на продаж у «Дереві Життя» разом із милом.

З роботи Юних Біонерів ми мали винести кілька цінних уроків. Наприклад: нічого не слід безтурботно викидати, навіть вина з грішних місць. Не існує сміття, покидьків чи бруду, є лише неналежно використана матерія. А що найважливіше – всі, і діти теж, мають робити внесок у життя спільноти.

Шекі, Кроз та старші хлопці часом пили вино замість збирати його. Якщо випивали надто багато, валилися з ніг, блювали або вступали в бійки з плебахурнею і жбурляли камінням в алкашів. Алкаші, помщаючись, мочилися у порожні пляшки з-під вина, сподіваючись нас ошукати. Я ніколи б не випила сечі, достатньо понюхати відкриту пляшку. Але частина дітей відбила собі нюх, палячи недокурки сигар чи сигарет, а то й травичку, якщо вдавалося її роздобути, тож часом перехиляли пляшку, а потім плювалися і лаялися. Хоча, може, саме для того й пили ту сечу з пляшок, щоб мати привід для лайки. Садівники забороняли лайку.

Тільки-но Сад зникав з очей, Шекі, Кроз та інші хлопці знімали бандани Юних Біонерів і в’язали їх собі довкола голів, як азіопи. Вони теж хотіли бути вуличною бандою, навіть придумали пароль. «Ганг!» – промовляли вони, а інший мав сказати: «Грена». Разом «гангрена». «Ганг» мало означати, що вони гангстери, а «грена» – від «грін», зелений. Як їхні головні пов’язки. Берніс сказала, що пароль саме для них, бо гангрена – це коли тіло гниє, а вони прогнили наскрізь.

– Добрий жарт, Берніс, – відповів Крозьє. – P.S.: ти бридка.

Нам наказували під час визбирування триматися групами, щоб захищатися від вуличних банд плебахурні чи алкашів, які могли відібрати у нас відра і випити вино, або викрадачів дітей, що могли продати нас у секс-рабство. Натомість ми ділилися на двоє-троє, бо так швидше могли охопити територію.

Того дня я спершу була з Берніс, але потім ми посварилися. Ми постійно сперечалися, що я вважала ознакою нашої дружби, бо хай як затято сварилися, завжди потім мирилися. Щось тримало нас разом. Зв’язок не твердий, як кістка, а слизький, мов хрящ. Найімовірніше, обидві ми почувалися невпевнено між дітьми-Садівниками, кожна боялася зостатися без союзниці.

Цього разу ми посперечалися за знайдений у купі сміття бісерний гаманець із морською зіркою на ньому. Ми прагнули таких знахідок і завжди їх шукали. Плебургери викидали силу речей, бо, як казали Адами і Єви, їм бракувало і тривалої концентрації, й моралі.

– Я перша побачила, – сказала я.

– Ти перша побачила минулого разу, – заперечила Берніс.

– То й що? Я й зараз побачила перша!

– Твоя мати нетіпаха, – мовила Берніс. Це було несправедливо, бо я й сама так вважала, і Берніс це знала.

– А твоя – городина, – відповіла я. «Городина» не мала б бути образою серед Садівників, але була. – Віна-городина! – додала я.

– М’ясний сморід! – сказала Берніс. Ухопила гаманець і тримала його.

– Ну й добре! – Я відвернулася й пішла. Пішла неквапом, але не озиралася, а Берніс не побігла за мною.

Це все відбувалося у торговому пасажі, званому Яблуневий Закуток. Такою була офіційна назва нашого плебіля, хоча всі називали його Западиною, бо люди в ньому западалися – зникали безслідно. Ми, діти-Садівники, гуляли пасажем, коли тільки могли, просто щоб подивитися.

Як і все інше в нашому плебілі, цей пасаж давно втратив свій стильний вигляд. Там був поламаний фонтан, забитий порожніми пивними пляшками, вбудовані квіткові горщики, а в них бляшанки з-під ЗізіФруту, недопалки сигарет і вживані презервативи, покриті (як казала Нуала) гнійними мікробами. Ще там була кабінка голоспінера. Колись вона показувала рух сонць, місяців, рідкісних звірів і тебе самого, якщо ти кидав гроші, але якийсь час тому її поламали, і тепер вона стояла мов із виколотими очима. Інколи ми входили досередини, відсовували потріпану завісу в зірочках і читали звістки, залишені на стінах плебахурнею. «Моніка смокче». «Дарф також, тільки крашче». «Маєш $?» «4арлі дар0 м». «Круп ТИ труп». Плебахурня була такою відважною – писала де хотіла і що хотіла. Не дбали, чи хтось це бачив.

Западинська плебахурня заходила до голоспінера, щоб покурити травичку (кабінка просмерділася нею) і зайнятися сексом: ми могли здогадатися про це по презервативах, а часом і трусиках, залишених там. Дітям-Садівникам таке заборонялося: галюциногенні засоби слугували релігійним цілям, а секс – лише для тих, хто обмінявся зеленими гілками і разом перестрибнув через вогнище. Але старші діти хвалилися, що вже робили і те, й те.

Крамниці, які ще не було забито дошками, належали до розряду «Все по 20», а називалися «У Блискітки», «Дика Сторона», «Мар і Хуана» – отакі назви. Продавали в них капелюхи з пір’ям, кольорові олівці, щоб малювати по тілу, футболки з драконами, черепами і негарними написами. Ще Стрибатончики, жувальну гумку, від якої язик світився у темряві, попільнички з червоними губами, які промовляли: «Дай Дмухнути», – і татувипалювачі «Для Твоєї Шкіри» (Єви казали, що вони пропалюють шкіру аж до вен). Тут можна було знайти дорогі речі за безцінь. Шекі казав, що їх поцуплено з бутиків Місця Сонця.

«Це все – крикливі брязкальця, – говорили зазвичай Єви. – Якщо вже збираєшся продати свою душу, вимагай принаймні вищої ціни!» Ми з Берніс пропускали це повз вуха. Наші душі нас не цікавили. Ми заглядали крізь вікна, від легковажних бажань нам голова йшла обертом. «Що ти хотіла б? – промовляли ми разом. – Світлодіодну паличку? Це для малих дітей! Відео “Кров і Троянди”? Фі, це для хлопців! Справжній Жіночий Біоімплант, з чутливими сосками? Рен, ну ти чудиш!»

Коли того дня Берніс мене покинула, я не знала, що робити. Думала, чи не краще мені просто повернутися, бо сама не почувалася у безпеці. Тоді побачила Аманду, що стояла по той бік пасажу з групою тексмексиканських дівчаток із плебілю. Я знала цю групу на вигляд, Аманди ніколи раніше з ними не було.

Ці дівчатка були одягнені як завжди: мініспіднички, всипані блискітками топи, на шиях боа наче з цукрової вати, срібні рукавички, у волоссі – пластифіковані метелики. Мали навушники Сі/Ейч-«цукерочки», яскраві телефони, браслети з медузами і красувалися, влаштувавши справжній спектакль. Грали на своїх Сі/Ейч-«цукерочках» однакову мелодію і танцювали під неї, крутячи задками й випинаючи груди. У них був такий вигляд, наче вони мали уже все з усіх крамниць і це їм надокучило. Я страшенно заздрила цьому їхньому вигляду. Просто стояла, заздрячи.

Аманда теж танцювала, тільки краще за інших. За мить зупинилася і трохи відійшла, набираючи текст на фіолетовому телефоні. Тоді глянула просто на мене, посміхнулася і помахала срібними пальцями. Це означало: «Йди сюди».

Я перевірила, чи ніхто не дивиться. Тоді перетнула пасаж.