Читать книгу Рік Потопу - Марґарет Етвуд - Страница 12

Відколи її сім’я за таких сумних обставин зійшла зі світу, відколи вона сама зникла з формального виднокола, Тобі намагалася не думати про своє давніше життя. Покрила його кригою, заморозила. Та тепер розпачливо прагнула повернутися до минулого – навіть до поганих його частин, навіть до гострої туги, – бо її теперішнє життя було тортурами. Намагалась уявити далеких батьків такими, якими вони було багато років тому, і як вони тепер стережуть її, наче духи-охоронці, але бачила тільки туман.

Пробула обранкою Бланко менше двох тижнів, але вони їй тяглися роками. Він вважав, що жінка з таким кістлявим задом, як у Тобі, мала б тішитися, що якийсь чоловік зволить вбити в неї свій молоток. А ще більше повинна тішитися з того, що він не продав її в «Луски» як тимчасову працівницю, себто тимчасово живу. Має дякувати своїм щасливим зіркам. Зрештою, хай краще дякує йому. Вимагав подяки за кожне завдане їй приниження. Не хотів, щоб вона відчувала задоволення, достатньо покірливості.

Не звільнив її від обов’язків у «СекретБургері». Вона мусила його обслуговувати під час своєї перерви на ланч, тож залишалася без ланчу.

Із кожним днем виснажувалася все більше. Мала тепер власні синці, як бідна Дора. Її охопив відчай: знала, до чого йде, попереду бачила тільки темний тунель. Невдовзі її використають до краю.

Що гірше – зникла Ребекка, ніхто не знав достеменно куди. Як запевняв вуличний поголос, пішла до якоїсь релігійної групи. Бланко це не обходило, бо Ребекка не належала до його гарему. Він швидко взяв на її місце іншу.

Тобі працювала у ранковій зміні, коли вулицею наблизилася дивна процесія. Зі знаків, які вони несли, і пісень, які співали, здогадалася, що це щось релігійне, хоча досі не бачила цієї секти.

У Стічній Лагуні діяло чимало маргінальних культів, усі вони намагалися піймати стражденні душі. Пізнані Плоди, Петробаптисти та інші релігії багатих людей трималися осторонь, але кілька старих оркестрів Армії Спасіння не раз пленталися вулицями, сапаючи під тягарем барабанів і валторн. Групи Братства Суфіїв Чистого Серця з тюрбанами на головах кружляли у шалених обертах. Виступали одягнені в чорне віряни Прадавніх Днів. Проходили гуртки виряджених у шафранові накидки харе-кришнаїтів, брязкаючи та виспівуючи, а перехожі закидали їх насмішками і гнилою городиною. Леви Ісаїсти і Вовки Ісаїсти проповідували на перехрестях, при зустрічах між ними виникали справжні баталії: сперечалися, хто має замешкати із ягням, як настане Тисячолітнє Царство, – лев чи вовк. Коли битва добігала кінця, з’являлися зграї плебахурні – бронзовошкірі тексмекси[6], бліді ватноголові[7], жовті азіопи, Чорноголові Красноперки – і накидалися на побитих. Обнишпорювали їхній одяг, відбираючи все цінне чи бодай те, що можна було нести.

Що ближче підходила процесія, то краще видно було Тобі. Проводир був бородатим і носив каптан, ніби зшитий ельфами-наркоманами. За ним ішла група дітей – різного зросту, всіх кольорів, – які тримали таблички з надрукованими гаслами: «Божі Садівники для Божого Саду!», «Не Їж Смерті!», «Тварини – це Ми!». Видавалися обшарпаними ангелами або гномами-безхатьками. Спершу співали, тоді почали декламувати: «М’ясу – ні!», «М’ясу – ні!», «М’ясу – ні!». Вона вже чула про цей культ: начебто мали сад десь на даху. Латка висохлої багнюки, кілька заболочених нагідок, облізлий ряд жалюгідної квасолі, і все це смажиться на безжальному сонці.

Процесія зупинилася під будкою «СекретБургера». Зібрався натовп, наготувавшись до глузів.

– Мої Друзі! – звернувся проводир до всіх присутніх. Тобі подумала, що його проповідь довго не триватиме, лагунери цього не потерплять. – Любі мої Друзі! Моє ім’я – Адам Перший. Я теж був колись матеріалістичним атеїстичним м’ясоїдом. Як і ви, думав, що людина є мірилом усіх речей.

– Стули пельку, екопсиху! – гукнув хтось.

Адам Перший проігнорував його:

– Насправді ж, любі друзі, я думав, що вимірювання було мірилом усіх речей! Так, я був науковцем! Досліджував епідемії, рахував хворих і присмертних тварин, і людей теж, наче вони були численними камінцями. Я думав, що тільки числа можуть правильно описати Дійсність. Та тоді…

– Пішов нах. р, придурку!

– Та тоді, одного дня, коли я стояв точнісінько там, де й ви стоїте, пожираючи – так! – пожираючи СекретБургер і тішачись масністю його, побачив я Світло велике! І почув я Голос великий. І Голос сказав…

– Сказав, що тобі пипа!

– Сказав: «Пошануй свої Співстворіння! Не їж нічого, що має обличчя! Не вбивай власної Душі!» І потім…

Тобі відчувала натовп, те, як у ньому наростав градус. Утопчуть цього нещасного дурника в землю і малих дітей-Садівників разом із ним.

– Ідіть геть! – якомога голосніше промовила вона. Адам Перший скерував у її бік легкий чемний уклін та приязну усмішку.

– Моя дитино, – сказав він, – чи маєш ти гадку, що продаєш? Ти, звісно, не їла б власних кревних.

– Їла б, – відповіла Тобі, – якби достатньо зголодніла. Прошу, йдіть!

– Бачу, що ти переживала тяжкі часи, моя дитино, – вів далі Адам Перший. – Ти стала нечулою, наростила тверду шкаралупу. Та ця шкаралупа – не справжнє твоє «я». Усередині цієї шкаралупи маєш тепле й ніжне серце та добру душу…

Це правда про шкаралупу, вона знала, що зробилася черствою. Та шкаралупа була її обладунком, без неї вона розлізлася б на кашу.

– Той мудак тобі надокучає? – спитав Бланко. Підійшов до неї ззаду, мав таку звичку. Поклав руку їй на талію, вона бачила ту руку, навіть не дивлячись. Вени й артерії. Сире м’ясо.

– Усе гаразд, – відповіла Тобі. – Він нешкідливий.

Адама Першого годі було прогнати. Поводився так, наче він єдиний тут говорив.

– Прагнеш чинити добро на цьому світі, дитино моя…

– Я не ваша дитина, – відрізала Тобі. Ще гостріше, ніж досі, усвідомлювала, що вона не є нічиєю дитиною. Вже ні.

– Усі ми діти одні одних, – промовив Адам Перший із сумною міною.

– Марш звідси! – наказав Бланко. – Доки я тебе не зав’язав вузлом.

– Прошу, йдіть! Вам можуть завдати шкоди, – якомога настійливіше промовила Тобі. Цей чоловік був якийсь безстрашний. Вона тихо прошипіла: – Забирайтеся звідси, і то вже!

– Це тобі завдають шкоди, – проголосив Адам Перший. – Щодня, коли ти стоїш тут і продаєш розтерзану плоть коханих Господніх Створінь, це завдає тобі дедалі більшої шкоди. Приєднайся до нас, моя люба, – ми твої друзі, маємо місце для тебе.

– Не пхай своїх сраних лап до моєї працівниці, ти, сраний підарасе! – крикнув Бланко.

– Чи я тобі надокучаю, дитино моя? – спитав Адам Перший, ігноруючи його. – Я й не торкнувся…

Бланко вискочив з-за будки і рвонув уперед, але, схоже, Адам Перший звик до атак: відхилився вбік, а Бланко налетів на гурт співочих дітей, перекинув кількох і звалився сам. Ватноголовий підліток негайно луснув його порожньою пляшкою по голові – Бланко не був улюбленцем сусідів, – і ось він лежав на землі, а з рани на голові текла кров.

Тобі вибігла з гриль-будки. Першим її імпульсом було допомогти йому підвестися. Якби цього не зробила, мала б пізніше великий клопіт. Ватага Красноперої плебахурні вже його молотила, а кілька азіопів трудилися, стягуючи з нього взуття. Натовп заворушився, зімкнувся довкола Бланко, та він уже намагався встати. Де ці його горили? Ніде не видно.

Тобі відчула дивне збудження. Тоді копнула Бланко в голову. Зробила це, не задумуючись. Відчувала, як вищирялася по-собачому, відчувала, як її стопа стикається з його черепом, – той був як камінь, загорнутий у рушник. Щойно зробила це, усвідомила свою помилку. Як могла вона бути такою дурною?

– Ходімо звідси, моя люба, – промовив Адам Перший, беручи її за лікоть. – Так буде найкраще. Хай там як, роботу ти втратила.

Тут повернулися двоє Бланкових дружбанів і вступили в бій із плебахурнею. Хоча він ще не зовсім отямився, очі мав розплющені. Утупився в Тобі. Відчув того копняка. Що гірше – вона принизила його прилюдно. Він втратив лице. За мить устане й зітре її на порох.

– Сука! – прохрипів він. – Цицьки тобі відріжу!

Тут Тобі обступила юрба дітей. Двоє взяли її за руки, а решта, як почесна варта, вишикувалися спереду і ззаду.

– Швидко, швидко, – лопотіли вони, штовхаючи і тягнучи її вздовж вулиці. Здалеку долинуло ревіння:

– Ану назад, суко!

– Швидко, сюди, – скомандував найвищий хлопець. Вони бігли вулицями Стічної Лагуни, Адам Перший прикривав їх ззаду. Це нагадувало парад – люди на них витріщалися. Тобі почувалася переляканою, а ще трохи приголомшеною. Усе було якимось нереальним.

Вуличний натовп ставав дедалі рідшим, а запахи дедалі менш різкими. Менше було й крамниць із вітринами, забитими дошками.

– Скоріше, – сказав Адам Перший. Вони побігли провулком, кілька разів швидко звернули, і крики поступово стихли.

Дісталися до фабричного будинку з червоної цегли у ранньомодерному стилі. На фасаді висів напис «ПАТІНКО»[8], а під ним менший, що проголошував: «ОСОБИСТИЙ МАСАЖ. ЗОРЯНИЙ ПИЛ. ДРУГИЙ ПОВЕРХ. НА ВСІ СМАКИ. НОСИ ЗА ДОДАТКОВУ ПЛАТУ». Діти обігнули будинок, підбігли до бічної стіни і почали дертися нагору пожежними сходами, а Тобі за ними. Вона задихалася. Зате вони п’ялися, як мавпенята. Коли вибралися на дах, усі по черзі промовили: «Ласкаво просимо в наш Сад», – і обійняли її. Тобі оповив солодко-солоний запах немитих дітей.

Тобі не пам’ятала, щоб її колись обіймала дитина. Для дітей це мусила бути формальність, наче обіймати далеку тітку, зате для неї то було щось таке, що годі й описати: розпливчасте, м’яке, інтимне. Наче тебе тикають носами кролики. Але кролики з Марса. Хай там як, це здалося їй зворушливим: її торкалися безособово, проте приязно і разом з тим несексуально. Дивність відчуттів, бодай почасти, мабуть, коренилася в тому, як вона жила останнім часом, коли її торкалися тільки руки Бланко.

Були й дорослі, що вітали її, простягаючи руки, – жінки у темних мішкоподібних сукнях і чоловіки в комбінезонах. І тут зненацька з’явилася Ребекка.

– Ти це зробила, серденько, – промовила вона. – Я їм казала! Я просто знала, що вони тебе звідти витягнуть!

Сад був не таким, як малювала собі Тобі, наслухавшись чуток. Не був спеченою багнюкою, засипаною зігнилими овочевими відходами, – геть навпаки. Вона здивовано роззирнулася довкола. Був такий гарний, із розмаїтими рослинами, з квітами, яких вона ніколи досі не бачила… Пурхали яскраві метелики, десь поблизу бриніли бджоли. Кожна пелюстка, кожен листок повнилися життям і сяяли, усвідомлюючи її присутність. Навіть повітря в Саду було іншим.

Несподівано для себе заплакала від полегшення і вдячності. Наче велика милосердна долоня потяглася вниз, підняла її й тримала у безпеці. Згодом вона не раз чула, як Адам Перший говорив про «затопленість Світлом Божого Творіння». У ту мить, ще не знаючи цих слів, саме так і почувалася.

– Я дуже радий, що ти прийняла це рішення, люба моя, – промовив Адам Перший.

Але Тобі не вважала, що прийняла якесь рішення. Це зробило за неї щось інше. Попри все, що трапилося пізніше, це була мить, якої вона ніколи не забуде.

Того першого вечора відбулося скромне святкування на честь пришестя Тобі. Дуже урочисто було відкрито банку з чимось фіолетовим (її перша чорна бузина), а горщик меду постав наче Святий Грааль.

Адам Перший виголосив коротку промову на тему провіденційних порятунків. Згадав гілку, вихоплену з вогнища, загублену овечку, – Тобі вже чула про них раніше в церкві, – але використав ще й інші, невідомі їй приклади порятунку: переселений равлик, груша-падалка. Потім вони їли якийсь різновид млинців, із сочевиці, й страву, звану «Мішанка Маринованих Грибочків Пілар», а потім скибки сойхліба з фіолетовими ягодами і медом.

Коли початкове збудження згасло, Тобі почулася приголомшеною і неспокійною. Як вона потрапила сюди, в це неймовірне і на якийсь лад грізне місце? Що робила серед цих привітних, хоча й дивакуватих людей із їхньою химерною релігією і – принаймні зараз – фіолетовими зубами?