Читать книгу Рік Потопу - Марґарет Етвуд - Страница 18

Ми з Люцерною і Зебом жили у будинку кварталів за п’ять від Саду. Його називали Сироварнею, бо колись це й була Сироварня. Там досі залишався слабкий сирний запах. Після сиру тут улаштували лофти, це такі майстерні для художників. Але вже й художників не зосталося, і ніхто не знав, кому належить той будинок. Тим часом його зайняли Садівники. Любили мешкати у приміщеннях, за які не треба було платити комірне.

Наше приміщення було великою кімнатою з кількома бічними кабінками, відгородженими ширмами, – одна для мене, одна для Люцерни із Зебом, одна для фіолет-біолету, одна для душу. Ширми виплетено з порізаних на смужки пластикових пакетів та липкої стрічки, тож про звукоізоляцію не йшлося. Невелика радість, особливо з фіолет-біолетом. Садівники говорили, що травлення – це священний процес і в запахах та звуках, які є частиною кінцевого етапу живлення, немає нічого смішного. Але в нас цей кінцевий етап важко було проігнорувати.

Їли ми у головній кімнаті, за столом, зробленим із дверей. Усі наші тарілки, каструлі та сковорідки були порятовані зі смітників. Садівники називали це «визбирані, мов колосся за женцями». Тільки кілька грубіших тарілок і чашок Садівники зробили власноруч, під час Керамічного періоду. Пізніше вирішили, що печі для випалювання посуду споживають надто багато енергії.

Я спала на футоні, набитому половою й соломою, під ковдрою, пошитою із синіх джинсів та килимків для ванни. Щоранку я мусила насамперед застелити постіль, бо Садівники любили акуратно застелені постелі, хоча не переймалися тим, із чого їх зроблено. Тоді знімала своє вбрання із цвяха на стіні й одягалася. Чистий одяг діставала раз на сім днів. Садівники не схвалювали марнування води та мила на часте прання. Моє вбрання завжди було вологим, через сирість, а ще тому, що Садівники не схвалювали сушарок.

– Бог не без мети створив сонце, – зазвичай говорила Нуала. На її думку, цією метою було висушування нашого одягу.

Люцерна о цій порі ще лежала в постелі, це було її улюблене місце. Коли ми жили у «ЗдороВайзері» з моїм справжнім батьком, вона майже ніколи не сиділа вдома, але тут майже не виходила. Хіба що на Дах чи до Оздоровчої Клініки, щоб допомагати іншим Садівницям чистити корінь лопуха, шити ті клаптикові ковдри, плести штори з пластикових пакетів абощо.

Зеб приймав душ. Відмова від щоденного душу була одним із принципів Садівників, які Зеб ігнорував. Наша вода для душу стікала садовим шлангом з бочки дощівки, тож не споживала жодної енергії, крім гравітаційної. З цієї причини Зеб зробив для себе виняток. Під душем співав:

Усі його душові пісні були негативними на такий лад, хоча ревів він їх життєрадісно, могутнім голосом російського ведмедя.

Я мала до нього змішані почуття. Він міг вселяти страх, але думка, що в нашій сім’ї є хтось такий важливий, заспокоювала. Зеб був Адамом – провідним Адамом. Це можна було зрозуміти з того, як на нього дивилися інші. Був великим, солідним, мав байкерську бороду і довге волосся – каштанове з невеликою домішкою сивини, твердошкіре обличчя і брови мов із колючого дроту. Вигляд мав такий, що здавалося, немов у нього є срібний зуб чи татуювання, хоча насправді не було. Був сильним, як викидайло, і мав відповідний вираз обличчя, грізний і водночас привітний. Наче за потреби може зламати тобі шию, але ніколи не зробить цього задля розваги.

Інколи він грав зі мною в доміно. Садівники не були щедрими на іграшки («Природа – ось наш гральний майданчик»), а єдині дозволені ними забавки були зшиті із тканинних решток чи виплетені із заощаджених шнурків або були поморщеними старечими фігурками з головами із сушених райських яблучок. Але доміно дозволяли, бо самі вирізали гральні кості. Коли я вигравала, Зеб сміявся і промовляв: «Молодця дівчина», – і тоді мене охоплювало тепло, як настурції.

Люцерна завжди повторювала мені, що я мушу бути з ним милою. Бо хоч він і не мій справжній батько, був як справжній батько, і коли я поводилася з ним грубо, це ранило його почуття. Але якщо Зеб бував милим зі мною, їй це не дуже подобалося. Тож непросто було зрозуміти, як мені поводитись.

Доки Зеб співав під душем, я брала собі щось попоїсти – сушені сойбіти чи, можливо, вегетаріанську котлету, що залишилася з обіду. Люцерна була жахливою кухаркою. Тоді я йшла до школи. Зазвичай була ще голодною, але могла розраховувати на шкільний ланч. Не бенкет, але їсти можна. Як говорив Адам Перший, «голод – найкраща приправа».

Не пригадую, щоб я була колись голодною, живучи у Комплексі «ЗдороВайзер». Я справді хотіла туди повернутися. Хотіла до свого справжнього батька, що й далі мене любить, – якби знав, де я, обов’язково приїхав би забрати мене назад. Хотіла до свого справжнього дому, з власною кімнатою, ліжком під рожевою запоною і шафою, повною різного одягу. Але понад усе хотіла, щоб мати була такою, як раніше, коли вона забирала мене на закупи, ходила до Клубу пограти в гольф чи до спа «НооваТи», якось себе поправити, а тоді поверталася, гарно пахнучи. Та коли я згадувала щось із нашого давнього життя, вона говорила, що все це в минулому.

Мала силу приводів утекти із Зебом та приєднатися до Садівників. Казала, що їхній спосіб життя найкращий для людства і всіх інших живих істот на Землі і що зробила це з любові не тільки до Зеба, а й до мене, бо хотіла, щоб світ було зцілено, щоб життя не вимерло цілковито, і хіба ж я не щаслива, знаючи це?

Сама вона не здавалася аж такою щасливою. Сідала за стіл, чесала волосся, дивлячись на себе у нашому малому дзеркалі, а вираз обличчя при цьому мала похмурий, критичний, навіть трагічний. У неї було довге волосся, як у всіх жінок-Садівниць, його чесання, заплітання і пришпилювання вимагало тяжкої праці. У погані дні повторювала це по чотири-п’ять разів.

У дні, коли Зеба не було, майже зі мною не розмовляла. Або поводилася так, наче я його сховала.

– Коли ти востаннє його бачила? – питала мене. – Він був у школі?

Можна подумати, вона хотіла, щоб я за ним шпигувала. Тоді, ніби перепрошуючи, питала, як я почуваюся. Наче зробила мені щось погане.

Коли я відповідала, вона мене не слухала. Натомість прислухалася, чи не чути Зеба. Ставала дедалі неспокійнішою, а то й сердитою; кружляла по кімнаті, визирала у вікно, розповідала самій собі, як погано він до неї ставиться, але коли він нарешті з’являвся, тільки що не стелилася перед ним. Тоді починала нарікати: де він був, з ким був, чого не повернувся раніше? Він лише знизував плечима:

– Усе гаразд, маленька, я вже тут. Ти надто переймаєшся.

Тоді обоє зникали за шторою з пластикових смужок і липкої стрічки, мати починала болісно й огидно стогнати. Я вважала ці звуки принизливими. Ненавиділа її в ті хвилини, бо вона не мала ні гордості, ні стриму. Наче бігла вулицею гола. Чого вона так поклонялася Зебу?

Тепер я знаю, як воно буває. Можна закохатися у будь-кого – в дурня, злочинця, нікчему. Жодних правил не існує.

Що ще мені не подобалося у Садівників, то це вбрання. Самі Садівники були всіх можливих кольорів, та їхній одяг ні. Якщо Природа була прекрасною, як запевняли Адами і Єви, якщо польові лілеї були для нас взірцями, то чи не могли б ми більше скидатися на метеликів і менше на паркувальний майданчик? Ми були такими непомітними, такими звичайними, такими потертими, такими темними…

Діти вулиці – плебахурня – навряд чи були багатими, але виблискували. Я заздрила їхнім блискіткам, їхнім шикарним речам, телефонам із відеокамерами – рожевим, фіолетовим, срібним, що сяяли в руках власників, наче карти фокусника. А навушники Сі/Ейч-«цукерочки», які вони носили, щоб слухати музику! Я прагнула цієї крикливої свободи.

Нам забороняли водитися із плебахурнею, а вони, зі свого боку, мали нас за парій. Щойно ми наближалися, вони затикали носи, верещали, жбурляли в нас чимось. Адами і Єви казали, що нас переслідують за віру, та причиною радше був наш гардероб. Плебахурня пильно стежила за модою і носила найкраще, що могла виторгувати чи вкрасти. Тож ми не могли з ними спілкуватися, але могли підслуховувати. Так ми здобували їхнє знання – ловили, як заразну хворобу. Дивилися на життя забороненого світу наче крізь сітку огорожі.

Якось я знайшла на тротуарі гарний телефон із відеокамерою. Був заболочений і не ловив сигналу, та я однаково забрала його додому, а Єви застукали мене за цим.

– Ти не могла придумати нічого кращого? – дорікали вони. – Ця річ може тобі зашкодити! Може спалити твій мозок! Навіть не дивися на нього: якщо ти його бачиш, і він може побачити тебе.