Читать книгу Рік Потопу - Марґарет Етвуд - Страница 7

Рік двадцять п’ятий

Тобі купається рано-вранці, коли сонце ще не надто гаряче. Тримає на даху кілька відер і мисок для збирання дощівки під час поообідньої бурі: спа має власну криницю, але система сонячних батарей поламана, тож помпи не працюють. Пере теж на даху, мокрі речі розвішує сохнути на лавах. Мильною водою споліскує туалет.

Милиться сама – мила ще досить, усе воно рожеве, – протирається губкою. «Моє тіло зменшується, – думає вона. Я всихаю, морщуся. Невдовзі від мене тільки й зостанеться, що задирки при нігтях». Хоча вона завжди була худорлявою. «О Тобіято, – говорили зазвичай клієнтки, – якби ж мені твою фігуру!»

Витирається, вдягає рожевий халат. На ньому бейджик «Мелоді». Бейджики вже не потрібні, немає нікого, хто міг би їх читати, тож вона почала носити халати інших: Аніти, Квінтани, Рен, Кармель, Симфоні. Ці дівчата були такими веселими, такими життєрадісними. Але не Рен – Рен була сумною. Та Рен пішла звідси раніше.

Потім, коли почалися проблеми, пішли всі. Пішли додому, аби бути зі своїми сім’ями, вірили, що любов може їх урятувати. «Ідіть сміливо, я все позачиняю», – говорила їм Тобі. І зачинила, але сама зосталася всередині.

Миє довге темне волосся, скручує його в мокрий пучок. Слід уже обстригтися. Пучок товстий, з ним спекотно. Ще й пахне бараниною.

Просушуючи волосся, чує дивний звук. Обережно підходить до балюстради даху. Довкола плавального басейну крутяться три свині – дві льохи і кабан. Ранкове проміння освітлює їхні пухкі сіро-рожеві форми; виблискують, наче борці. Здаються надто великими і цибулястими для нормальних. Вона вже й раніше бачила таких свиней на лужку, але досі вони так близько не підходили. Мабуть, утікачі з якоїсь експериментальної ферми чи чогось схожого.

Стоять групою біля мілкішого краю басейну, вдивляються в нього наче в задумі, їхні рила посмикуються. Може, нюхають мертвого єнунса, що плаває на поверхні брудної води. Спробують його витягти? Тихо перерохкуються, тоді відступають: навіть для них це надто гнила пожива. Ще трохи затримуються, щоб нюхнути востаннє, і трюхикають за ріг будинку.

Тобі стежить за ними, йдучи слідом уздовж балюстради. Знайшли городню сітку, заглядають досередини. Одне починає рити. Прокопують собі тунель.

– Ану марш! – гукає їм Тобі.

Вони байдуже дивляться на неї.

Вона спускається сходами так швидко, як може, щоб не послизнутися. Ідіотка! Мала б завжди носити при собі рушницю. Хапає її з-перед ліжка, знову біжить на дах. Тримає одну зі свиней на мушці – це кабан, легка мішень, він стоїть боком, – але тоді починає вагатися. Це Божі Створіння. «Ніколи не вбивай без поважної причини», – казав був Адам Перший.

– Попереджаю вас! – гукає вона. На диво, вони, схоже, розуміють. Видно, бачили вже зброю – струмелет, паралізатор. Тривожно пищать, тоді обертаються й тікають.

Подолали вже чверть дороги через лужок, коли Тобі втямила, що вони повернуться. Вночі підкопаються під огорожею і миттю дочиста перериють город, поклавши край її стратегічним харчовим запасам. Вона змушена застрелити їх, це самозахист. Натискає на курок, промахується, стріляє ще раз. Кабан падає. Льохи біжать далі. Тільки діставшись до краю лісу, озираються. Тоді зливаються з листям і зникають.

У Тобі тремтять руки. «Ти здмухнула життя, – каже вона собі. – Ти діяла необдумано й у гніві. Мусиш відчувати провину». Натомість їй хочеться вийти з кухонним ножем і відпиляти шмат шинки. Приєднавшись до Садівників, вона дала обітницю веганства, але зараз перспектива канапки з беконом є великою спокусою. Та все ж Тобі опирається цій думці. Тваринний білок можна споживати лише у крайньому разі.

Бурмоче стандартні у Садівників слова вибачення, хоча й не почувається як під час вибачення. Не зовсім так.

Їй слід повправлятися у стрільбі. У кабана влучила не відразу, льохам дала втекти – це нікуди не годиться.

Останніми тижнями вона занедбала рушницю. Тепер присягається, що носитиме її із собою всюди – навіть на дах, щоб скупатися, навіть до туалету. Навіть до городу. Особливо до городу. Свині розумні, пам’ятатимуть про неї, не забудуть її. Має вона зачиняти двері, виходячи? А якщо доведеться швидко бігти назад, до спа-будівлі? Та якщо залишити двері відчиненими, хтось може туди прослизнути, доки вона працюватиме в саду, і чекатиме на неї всередині.

Вона мусить обміркувати кожен аспект. «Арарат без стіни – Арарат без ціни», як співали діти Садівників. «Як захисту зі стін не мати, не вдасться їх добудувати». Садівники обожнювали свої повчальні віршики.