Читать книгу Рік Потопу - Марґарет Етвуд - Страница 26

Поступово Тобі перестала думати, що їй слід покинути Садівників. Насправді не поділяла їхнього «Вірую», але не була вже й невіруючою. Одна пора року переходила в іншу – дощова, буремна, гаряча й суха, холодніша й суха, дощова й тепла, – і так із року в рік. Не була Садівницею, але не була більше й плебургеркою. Не була ні тією, ні іншою.

Вона вже наважувалася виходити на вулиці, хоча не відходила далеко від Саду, добре запиналася, вдягала носову маску, капелюх із широкими крисами. Досі бачила нічні кошмари про Бланко – змій на його передпліччях, безголових жінок, прикутих ланцюгами до його спини, його долоні – обдерті зі шкіри, змережані синіми венами, долоні, що тяглися їй до шиї. «Скажи, що ти мене кохаєш! Скажи це, суко!» У найгірші свої моменти з ним, під час найгіршого жаху, найбільшого болю вона зосереджувалася на цих долонях, уявляючи, як вириває їх із зап’ясть. Долоні, інші частини його тіла. Бризкає сіра кров. Уявляла його живцем ввіпхнутого у казан з окропом. Це були насильницькі думки, і, приєднавшись до Садівників, вона намагалася стерти їх зі свого мозку. Але вони поверталися. Ті, хто спав у сусідніх переділках, казали їй, що інколи вона видає уві сні те, що вони називали «сигналами лиха».

Адам Перший знав про ці сигнали. З часом вона усвідомила, що недооцінювати його було б помилкою. Хоча тепер його борода перетворилася на невинну піристу білизну´, а блакитні очі були круглими і простодушними, як у дитини, хоча він здавався таким довірливим і вразливим, Тобі відчувала, що ніколи не зустрічала нікого, так сильно спрямованого до мети. Не використовував цю мету як зброю, просто плив у ній і дозволяв їй нести себе. Тяжко було його атакувати – те саме, що атакувати приплив.

– Зараз він у Пейнболі, моя люба, – сказав він їй одного чудового дня, це був день Святого Менделя. – Може, ніколи не звільниться. Може, повернеться там до першоелементів.

Серце Тобі затріпотіло:

– Що він зробив?

– Убив жінку, – відповів Адам Перший. – Неналежного типу. Жінку з однієї із Корпорацій, що шукала у плебурбі емоцій. Хотів би я, щоб вони такого не робили. Цього разу Корп-БеКорп був змушений діяти.

Тобі вже чула про Пейнбол[19]. Це було покарання для засуджених злочинців, як політичних, так й інших. Могли вибирати смерть від струмелету чи Арену Пейнболу, яка зовсім не була ареною, а радше закритим лісом. Ті, що туди потрапляли, отримували їжу на два тижні та пейнбольний пістолет – він стріляв фарбою, як звичайний пейнтбольний пістолет, але як вцілить тобі в очі, то засліпить, а якщо фарба потрапить на шкіру, то роз’їдає тіло, і підстрелений стає легкою здобиччю для горлорізів з іншої команди. Кожен, хто там опинився, потрапляв до однієї з двох команд – Червоної або Золотої.

Жінки-злочинниці не часто вибирали Пейнбол, віддавали перевагу струмелету. Так само чинила більшість політв’язнів. Знали, що не матимуть там шансів, тож воліли покінчити із цим якомога швидше. Тобі могла це зрозуміти.

Довгий час існування Арени Пейнболу тримали в таємниці, так само, як і півнячі бої та Внутрішню Видачу[20], та кажуть, що тепер це можна побачити на екрані. У Пейнбольному лісі були камери, сховані в дерева і вбудовані в скелі, але переважно там нічого не можна було побачити, крім ноги, руки чи розмитої тіні, бо пейнболісти, зрозуміло, пересувалися крадькома. Та час від часу на екрані з’являвся хіт. Якщо хтось вижив там місяць, вважався добрим; довше – дуже добрим. Дехто підсідав на адреналін і не хотів виходити, коли його час добігав кінця. Навіть професіонали із КорпБеКорпу боялися пейнболістів-довгостроковиків.

Деякі команди вішали свою здобич на дереві, деякі калічили тіло. Відтинали голову, виривали серце і нирки. Це мало залякати іншу команду.

З’їдали частину тіла, якщо їжа закінчувалася чи просто щоб показати, які вони люті. «З часом, – думала Тобі, – ти не просто перетинаєш межу, а забуваєш, що колись існували якісь межі. Робиш усе, що можеш».

На мить їй перед очима постав Бланко – безголовий, підвішений догори ногами. Що вона відчула при цьому? Задоволення? Жаль? Не могла сказати.

Попросила для себе Відправи Чування, провела її навколішках, намагаючись думати про поєднання розумом із гороховим полем. Зелений горошок, лоза, цвіт, листя, стручки. Так зелено і заспокійливо. Майже спрацювало.

Одного дня стара Пілар – Єва Шоста – з лицем, поморщеним, як волоський горіх, спитала Тобі, чи хоче вона довідатися щось про бджіл. Бджоли і гриби були спеціальністю Пілар. Тобі любила Пілар, яка здавалася дружелюбною і спокою якої вона заздрила, тож відповіла згодою.

– Добре, – сказала Пілар. – Ти завжди можеш розповісти про свої клопоти бджолам.

Тож Адам Перший був не єдиним, хто помітив стурбованість Тобі.

Пілар забрала її до вуликів і відрекомендувала бджолам по імені.

– Мусять знати, що ти друг, – сказала вона. – Можуть відчути твій запах. Просто рухайся повільно, – перестерегла, коли бджоли покрили голе передпліччя Тобі, наче золоте хутро. – Наступного разу впізнають тебе. Ох. Якщо вони тебе вжалять, не бий. Просто змахни жало. Але вони не жалитимуть, якщо не боятимуться, бо гинуть, ужаливши.

Пілар знала силу всього про бджіл. Бджола залетить до хати – завітає хтось чужий, а як уб’єш бджолу, відвідини будуть недобрими. Якщо бджоляр помре, слід сповістити про це бджіл, інакше відрояться і відлетять. Мед зцілює відкриті рани. Рій бджіл у квітні – дні непривітні. У червні відроївся – місяць оновився. Рій бджіл у липні – клопіт прилипне. Усі бджоли у вулику – це одна бджола, тому вони помруть за вулик.

– Як Садівники, – мовила Пілар. Тобі не могла сказати напевне, чи це жарт.

Спершу вона викликала у бджіл тривогу, але потім вони її прийняли. Дозволили їй самій брати мед і лише двічі вжалили.

– Бджоли помилилися, – сказала їй Пілар. – Мусиш попросити в їхньої Королеви дозволу і пояснити їм, що ти не хочеш їх скривдити.

Сказала, що говорити це слід уголос, бо бджоли не вміють добре читати твої думки, так само, як і люди. Тож Тобі говорила, хоча й почувалася при цьому по-дурному. Що подумали б перехожі на тротуарі, побачивши, як вона розмовляє із бджолиним роєм?

На думку Пілар, уже десятиліття бджоли в усьому світі мають гризоту. Чи то пестициди, чи спека, чи хвороба, а може, все разом – ніхто не знає достеменно. Але бджоли в Саду на Даху не просто почувалися добре, а процвітали.

– Вони знають, що їх люблять, – стверджувала Пілар.

Тобі сумнівалася в цьому. Багато в чому сумнівалася. Але залишала свої сумніви при собі, бо Садівники нечасто вживали слово «сумнів».

За якийсь час Пілар забрала Тобі до вологих підвалів під Кондомініумом «Буенавіста» і показала їй, де росли гриби. «Бджоли та гриби йдуть у парі», – сказала Пілар. Бджоли мають добрі стосунки з невидимим світом, будучи посланцями мертвих. Укинула цей безумний фактик так, наче він загальновідомий і тільки Тобі вдає, що не знає цього. Гриби були трояндами в саду цього невидимого світу, бо справжній гриб росте під землею. Та частина, яку можна побачити, – те, що більшість людей називає грибом, – лише швидкоплинний прояв. Хмарна квітка.

Були гриби для їжі, гриби для медичних цілей і гриби для видінь. Ці останні вживали під час Чувань і Тижнів Усамітнення, хоча інколи вони добре спрацьовували за певних хвороб, навіть допомагали людям перейти через стан Перелогу, коли Душа відновлювала свою родючість. Пілар казала, що всі колись перебувають стан Перелогу. Але надто довге перебування під Перелогом було небезпечним.

– Це наче спускатися сходами, – пояснила вона, – і ніколи не повертатися вгору. Але гриби можуть у цьому допомогти.

Пілар розповідала, що є три різновиди грибів: Неотруйні Завжди, Використовуй Обережно й Розважливо, Стережися. Усі слід запам’ятати. Порхавки, усі види – Неотруйні Завжди. Псилоцибінові – Використовуй Обережно й Розважливо. Усі аманітові, особливо amanita phalloides[21], Ангел Смерті, – Стережися.

– Вони дуже небезпечні? – спитала Тобі. Пілар кивнула.

– О так, дуже небезпечні.

– Чого ж ви їх вирощуєте?

– Бог не створив би отруйних грибів, якби не призначив їх для використання в окремих випадках, – відказала Пілар.

Пілар була такою лагідною й делікатною, що Тобі не повірила почутому.

– Ви б нікого не отруїли! – вигукнула вона.

Пілар глянула їй в очі.

– Ніколи не знаєш, люба, – відповіла, – коли доведеться.

Тепер Тобі проводила весь свій вільний час із Пілар – вони займалися вуликами Райскелі, вирощуванням гречки та лаванди для бджіл на сусідніх дахах, збиранням меду і переливанням його в банки. Ставили на етикетках штемпель – маленький значок бджоли, Пілар використовувала його замість напису. Кілька банок відкладали, щоб додати його до запасу консервованих харчів у Арараті, який Пілар улаштувала за рухомим шлакоблоком у стіні підвалу «Буенавісти». Або доглядали Мак, збирали густий сік із маківок, порпалися у грибних грядках підвалу «Буенавісти», варили на повільному вогні еліксири, цілющі відвари та медово-трояндову емульсію для шкіри, яку продавали в Обміні Натуральних Продуктів «Дерево Життя».

Так минав час. Тобі перестала помічати його плин. Хай там як, час – це не те, що минає. Час – це море, яким ти пливеш. Так сказала Пілар.

Уночі Тобі вдихала себе. Своє нове «я». Її шкіра пахла медом і сіллю. І землею.