Читать книгу Рік Потопу - Марґарет Етвуд - Страница 17

Коли Люцерна і Зеб забрали мене з Ексфернального Світу до Садівників, мені геть там не сподобалося. Вони багато посміхалися, але мене лякали: так дуже переймалися погибеллю, ворогами, Богом. І так часто говорили про Смерть. Садівники суворо дотримувалися припису не вбивати Життя, а водночас стверджували, що Смерть – природний процес. Коли зараз думаю про це, відчуваю в цьому внутрішню суперечність. Перетворення на компост здавалося їм цілком прийнятним. Не кожен здатний надумати, буцім зробитися часткою грифа – блискуче майбутнє для тіла, але Садівники не заперечували й проти цього. А коли заводили мову про Безводний Потоп, який мав убити всіх на Землі, окрім, можливо, їх, мені снилися кошмари.

Але справжніх дітей-Садівників це зовсім не лякало. Вони до такого звикли. Навіть сміялися собі з цього, принаймні старші хлопці – Шекі, Кроз та їхня компанія.

– Ми всі помреееемо, – заводили вони, вдаючи із себе покійників. – Гей, Рен! Хочеш щось зробити для Циклу Життя? Ляж у той смітник – зробишся компостом.

– Гей, Рен, хочеш бути личинкою? Лизни мою подряпину.

– Стули пельку, – зазвичай говорила Берніс. – Або сам ляжеш у той смітник, бо я тебе туди ввіпхну! – Берніс була затятою, завжди стояла на своєму, тож більшість дітей відступали. Навіть хлопчиська. Але тоді я була боржницею Берніс і мусила робити що вона накаже.

Шекі та Кроз дражнили мене, коли Берніс не було поблизу, аби їх відігнати. Душили слимаків і їли жуків, щоб інших знудило від цього видовища. «Клопоти», – так називала їх Тобі. Я чула, як вона казала Ребецці: «Он ідуть клопоти».

Шекі був найстаршим, високим і худим, а на внутрішньому боці передпліччя мав татуйованого павука. Сам виколов його голкою і втер туди сажу. Кроз був кремезнішим, з круглою головою і без бічного зуба. Запевняв, що його вибили у вуличній бійці. Ще в них був молодший брат на ім’я Оутс[13]. Батьків не мали, тобто мали колись, але їхній батько подався із Зебом у якусь спеціальну Адамову подорож і не повернувся. А тоді пішла їхня мати, сказавши Адамові Першому, що забере їх, коли влаштується. Та так цього й не зробила.

Школа Садівників була не в тому будинку, що Сад на Даху. Називалася Оздоровчою Клінікою, бо колись там і справді була клініка. Там і досі залишалися коробки з бинтами та марлею для перев’язок. Садівники визбирували їх, «мов колосся за женцями», і використовували для всякої ручної праці. Ще там пахло оцтом: навпроти класних кімнат, по той бік коридору, було приміщення, де Садівники виготовляли свій оцет.

Лавки в Оздоровчій Клініці були твердими, ми сиділи рядами. Писали на грифельних дощечках, які наприкінці кожного дня мусили витирати. Садівники казали, що не можна залишати написаних слів там, де їх могли б знайти наші вороги. Хай там як, папір був грішним, бо його зроблено з плоті дерев.

Ми згаяли багато часу, запам’ятовуючи всяке-різне напам’ять, а потім декламуючи вголос. Наприклад, історію Садівників. Звучала вона так:

На сьомому році мали б з’явитися і ми – я й моя матір Люцерна, але ми не римувалися з небом, а Садівники любили римовані віршики.

Я хотіла, щоб у десятому році була Рен, та не сподівалася на це.

Інше, що ми мусили запам’ятовувати, було складнішим. Найгірше велося нам із математикою і природничими науками. Ще ми мусили пам’ятати святі дні. Кожен день мав свого святого, часом не одного, а ще й свята, тож разом виходило понад чотириста. Плюс до того – що зробили ті святі, аби стати святими. Деякі ще нічого, легкі. Святий Йоссі Лешем від Сов-Сипух, тож відразу зрозуміло, чим він займався. І Свята Діана, себто Даян Фоссі, бо її історія така сумна. І Святий Ернест Шеклтон, бо він був героєм. Але були й куди складніші. От Башир Алуз, хто він такий? Чи Святий Крік? А День Подокарпових? Я завжди плуталася із цим днем, бо що воно таке, ті подокарпові? Насправді це древній вид дерев, а звучить як назва риб.

А от наші вчителі. Нуала вчила найменших, а ще вела хор «Бруньки та Квітки» і предмет «Вторинна Переробка Тканин». Ребекка – «Кулінарне мистецтво», це як готувати їжу. Сур’я – «Шиття», Меджі – «Обчислення Подумки», Пілар – курси «Бджоли» і «Мікологія»[14], Тобі – «Холістичне Зцілювання Рослинними Засобами», Берт – «Дикі та Городні Рослини», Філо – «Медитування», Зеб – «Взаємозв’язки Хижака і Жертви» і «Маскування Тварин». Було ще кілька інших учителів. Коли нам виповнилося тринадцять, до головних предметів додалися Катуро і «Невідкладна Медична Допомога» та Марушка Повитуха і «Репродуктивна Система Людини», бо досі ми вивчали лише яєчники жаб.

Діти-Садівники придумали прізвиська всім учителям. Пілар – Грибок, Зеб – Шалений Адам, Стюарт був Шурупом, бо майстрував меблі, Ребекка – Сіль із Перцем, Берт – Набалдашник, бо був лисий. Тобі була Сухою Відьмою. Відьмою, бо постійно щось змішувала і вливала до пляшок, а Сухою, бо була худою, жорсткою. А ще щоб відрізнити її від Нуали. Та була Мокрою Відьмою, бо мала вічно мокрого рота, як ішла, то трусила задом і часто плакала ні сіло ні впало.

Крім навчальних віршиків, діти-Садівники мали ще й грубіянські, які вигадували самі. Співали їх тихо. Починали Шеклтон, Крозьє і старші хлопці, але потім приєднувалися всі:

Особливо образливими були «ковбаса» і «різник», бо Садівники будь-яку згадку про м’ясо вважали непристойною.

– Припиніть! – просила Нуала, але відразу ж починала шморгати носом, а старші хлопці показували підняті вгору великі пальці.

Ми ніколи не могли змусити заплакати Суху Відьму – Тобі. Хлопці казали, що вона тверда, – вони з Ребеккою були найтвердішими дупами. Ребекка була веселою з вигляду, але годі було знайти, де в неї «кнопка». Що ж до Тобі, то вона обросла твердою шкірою і ззовні, й ізсередини.

– І не намагайся, Шеклтоне, – говорила було, хоч стояла спиною до нього. Нуала була з нами надто доброю, зате Тобі тримала нас у руках, і ми більше їй довіряли. Камінь – надійніша опора, ніж тістечко.